За три дні район просто вибухнув від емоцій. Новину смакували скрізь, навіть у вбиральнях.
— Читали?
— Бачили?
— Ото сучка!..
А як інакше? Ніяк! Голови полетять! Ой, полетять! Аж у київській газеті на першій шпальті надрукували фотографію зі свята першого дзвоника. Тільки не столичного, ні! А їхнього, степівського! На першому плані вона — Райська з Бувальців! А під нею стаття. Сили святі! Чого тільки не понаписували! Господи, прости і помилуй! І про її зв’язок з одруженим депутатом, і про те, чому депутат школі допомагав, за які такі послуги, і про моральність педагога, що «малює» майбутнє цілої нації. Дружину законну згадали, святу жінку, директорку доброчинного фонду для хворих діток. Ото людина! Усе до копієчки для малих пацієнтів, зате полюбовниця сукенку вдягла на шкільне свято за тридцять тисяч доларів! А сумочка… сумочка на руці втричі дорожча! Бренд світовий! Що вже й казати про черевички! Словом, на якійсь учительці малювання два чи три річні районні бюджети опинилися. І питання наостанці: «За які заслуги й кошти?»
Адміністрація прибула так швидко, що літак би позаздрив напівживим «Жигулям». Особистою машиною не поїхали. Еге! Увага всієї країни до їхнього району прикута! А вони що? Ні-ні! Кришталево чесні! Кришталево! А що не догледіли? Не розпізнали розпусниці в педагогічних лавах, то, звичайно, огріх. Каємося. Виправимося. Негайно ж! Тільки депутатові тишком-нишком зателефонуємо, з’ясуємо ситуацію. А що? Моральна розмова ще нікому не шкодила. От і Вовк — авжеж, сам Олексій Михайлович — розкаявся й звільнення схвалив. А не схвалив би, то газетою тією підтертися могли б. Бо писаки сьогодні одне пишуть, завтра друге, а їм працювати ще хочеться.
У тому кошмарі Леся добре запам’ятала колір щойно пофарбованого волосся директорки. Брудний такий, хоч ніби й світлий. І на душі брудно, і в думках, і в тілі. Леся, коли прочитала про ціну свого святкового вбрання, ревла аж до вечора, а потім поставила ночви за хатою, нагріла води й усю ніч просиділа в них, відтираючись. Терла щосили, ніби шкіру зідрати хотіла. З кров’ю. А бруд не відмивався. Господи! Лесі здавалося, що на ній опіки. Скрізь. Скільки ж то коштувало? Скільки? Ганчірка ж! А кошти, аж в очах темніє й голова обертом іде! Невже можна отак просто вдягти на себе суму з такою кількістю нулів? Виявляється, можна. Можна й більше нулів одягти, значно більше, але дехто навіть у тих нулях є повним нулем.
— Лесю Михайлівно… Сама розумієш. Нічого не вдію. Правда. Якби й хотіла. Речі збери на цьому тижні, бо з понеділка нова вчителька буде. І теє… — тут Валентина Йосипівна сказала те, чого сама від себе зовсім не сподівалася, — вийди заміж і втри всім носа.
Леся майже не пам’ятала, як повернулася додому. І перші кілька днів не пам’ятала. Лише очі дітей, а в очах стоять сльози першого недитячого розчарування.
— Лесю Михайлівно, а як же ми?
Запитання дзвеніло у вухах день і ніч, ніч і день, безперестанку. Як ми? Як? Вона зрадила несвідомо, випадково, необачно. Зрадила учнів і себе саму. І треба ж було вдягати оте вбрання! Нащо? Гарний вигляд мати закортіло? Краще б у лахмітті пішла, латаному-перелатаному, зате в очі людям дивитися б могла, а тепер? Дівчина і з двору не виходила. Навіть до крамниці. Лежала колодою й рахувала розколини на стелі. Стеля, до речі, чомусь відмовилася приймати новомодний ремонт і потріскалась одразу ж, практично за два тижні по тому. Як і життя.
— Донечко.
— Що, тіточко Дусю? Що?
— Досить мучитися.
— Мені жити не хочеться. Жити!
Бабця Зоя в сусідній кімнаті голосила беззвучно, бо вголос боялася. А ще за дитину боялася, як ніколи. Пильнувала, слідом ходила, виглядала, стежила, уночі не спала… Задрімає, було, і схопиться зразу ж, прислýхається, чи ворушиться онучечка в ліжку. Коли довго не чула звуку, зривалася на рівні ноги й підтюпцем бігла до дверей, зазирала, перевіряла, чи дихає. Таблетки сховала геть усі, ножі рахувала, мотузки позакидала за синю хмару. А сама на тінь схожа стала. На суху-суху тінь колишнього болю.
— Доню… Ти бабцю зі світу зживеш. Послухай сюди… Коли здається, що все пропало, перетерпи. Боляче. Паскудно. А ти терпи. Потім, донечко, згадуватимеш, як сон поганий, ще й сміятимешся.