— Це я, пані, у дитинство потрапив. У казку казкову! А ви нашу намалюйте! Оці квіти, світляки, моря й ліси!.. Книжкові герої — то файно, цікаво, але моя бабця таке розповісти може про щезників, мольфарів, нявок! Йой-йой!
І Леся ходила слухати, сиділа в крихітній кімнатці, від підлоги до стелі закосиченій різнотрав’ям, дивилася в очі господині, ловила чудні, часом незрозумілі слова й знала, що розуміти всього навіть не треба. Це треба відчувати. Вірування вражали. Ніби гори замкнули в собі людей, лишивши поруч них справжнісіньку магію. І кожен крок, кожна думка, кожне слово, кожен рух мають подвійну суть.
— Дочко, сніг кохання намете! Йой-йой! Кохання!
— Що?
— Нічо. Записуй далі.
Леся присвятила кілька кімнат карпатським віруванням, заселивши дивними героями, що їх малювала під орудою всієї теплої компанії.
— Ой, аж лячно!.. Душечка тремтить.
— Цікаво.
— Дітки вподобають.
— Еге.
Дівчина іноді намагалась уявити тих, для кого, власне, оживляла казку. Їхні оченята, гамір, гру й сльози, бо в кожному-кожнісінькому почасти бачила себе — оту маленьку дівчинку, яка понад усе мріяла малювати. І ось. Малює. Уся в малюванні. Розчиняється в ньому відчуває в такі миті, що це вона і є — гармонія.
— Це ж треба, за чотири тижні стільки створити!
— Господар приїде дивитися скоренько.
— Еге.
— Завтра?
— Може, і цієї ночі.
— Сніговій гори ворожать.
— То гори, а синоптики запевняли, що не буде.
Сніг пішов. Вона помітила його найперша, відчувши рух у кошлатих хмарах. Підійшла до балконних дверей і довго стояла, спостерігаючи, як народжується чистота. Білі лапаті шматки кружляли в синій тиші красиво, ніжно, ніби справді ворожили. Коли до будинку під’їхав дорогий автомобіль, дядечко Василь хутенько прочинив дверцята гаража, щоб швидше можна було сховати техніку від стихії. Гостя заводив у дім уже білий-білісінький із голови до ніг. Леся чула, як чоловіки тупцяли десь унизу й струшували талу воду з одягу.
— Оце, Михайловичу, може бути днів на три.
— Та невже?
— Еге. Не виїдете.
— Що ж… — і тиша, ніби хто урвав на півслові.
— Еге. Це ми звикли вже, а я спершу аж хрестився, як заходив.
— Неймовірно!
— Постаралася дівка… Ой! Пані художниця.
— А де вона?
— Оселилася на горищі. Певно, там. Світилося, значить, ще не спить. Михайлівно! Тут до вас приїхали.
Леся спускалася з дивним тремтінням у колінцях і пальцях рук. Не розуміла, з чого б це. Ніби ж усе, як мало бути, чого хвилюватися?
— Ось і вона. Майстриня пензля й фарб. Будь ласка!
Леся хитнулася, ноги стали неначе ватяні, а чоловічі руки підхопили швидше, ніж вона встигла ухилитися.
— Обережно, — і довгий-довгий сірий погляд. — Лесю… Здається.
Вона чує, як тривожно б’ється серце під долонею, і злякано відводить її вбік. Чоловік-вовк питає перше, що мав би спитати, але чомусь пошепки:
— Минулося?
Дівчина кивнула, хоч уже майже нічого не розуміла. Власного тіла точно. Воно жило нарізно й тепер горіло, як велетенська дика квітка. Порятував лише сніг. Леся зосереджено, немов то був єдиний клаптик суходолу на цій планеті, дивилась у вікно на змахи крил небачених істот.
— Усе гаразд.
— То ви… ти і є художниця?
Ще один її німий кивок. І він мовчить. Тільки дивиться. Аж дядько Василь збентежився й почав торохтіти про малюнки, сиріток і погоду, змішавши все докупи. Головне, щоб незручну тишу розвіяти.
— Воно-то так… Негода, зате гарно! І буде чим земельці вкритися, а навесні напитися… потічкам. І ви, Михайловичу, коли що, перепочинете день-другий. Леся Михайлівна також. Заслужила. Он як старалася! Тепер милуватися будете. Ти, Лесю, покажи свої творіння. Чи, мо’, вранці?
Тиша сніжна, і перехресні погляди як два крила одного птаха. Чоловік почухав потилицю й позадкував до дверей.
— Та що це я порядкую тут! Ви й самі все владнаєте, еге? Марічка зачекалася, ще й у потилицю дасть. Просила в повітці грубку розтопити, а я тут забарився.
Рипнули дубові двері, зачинилися, описавши півколо, і замкнули двох сам на сам у казці. Як так сталося? Чому? Невже треба було приїхати аж у гори, щоб зустрітися знову… Уже наодинці. Думки й відчуття яскравими зграйками тріпотіли над чоловіком і жінкою, а вони дивились одне на одного, не вірячи очам. Так дивно.
— Я… маю показати, що намалювала.
— Я вже знаю що.
— Як?
Володимир усміхнувся: