Леся всміхнулася крізь сон, і сонце одразу загойдалося на гойдалці. Чому за оцю усмішку він ладен віддати душу? Розплющила очі й крізь пелену сновидінь прошепотіла:
— Снилося море.
Усміхнувся у відповідь:
— Снігове? Бо може бути буря.
— Звідки знаєш?
— Гори супляться.
— Де?
— Он, бачиш, кудлаті брови напустили!
— Справді! Хмари такі чорні.
— Тобі не страшно?
— Ні… — і додала: — З тобою.
Буря дійшла за годину й перекинула світ догори ногами. Бушувало так, що на схилах вивертало смереки й вони падали, мовби зламані сірники. У будинку світло зникло майже одразу, Леся з Володимиром бігали поверхами й перевіряли, чи щільно зачинені вікна. Запалили свічки. Звісно, безпечніше було б зійти вниз і сидіти коло каміна, проте вони чогось лишилися на даху. Знайшли кілька ковдр, застелили ними підлогу, сховалися й лежали з переплетеними долонями, дослухаючись, як неймовірна сила ходить угорі, гупає в стіни, лютує й реве.
— А що, як зірве дах?
Він міцно тримає її долоню.
— Значить, ми злетимо.
— У небо?
— Вище.
— Вище хіба рай.
Чоловік торкається вустами долоні, дивиться в очі. Може, це світло від свічки палає в них? Голос хрипкий, вона ледь упізнає його:
— Рай коло мене.
— Рай?
— Мій рай — це ти.
І буря враз зникає.
Губиться.
Для неї і для нього.
Бо їм байдуже до вітру й лементу гір.
Нехай стогнуть, перевертаються й знову зводяться!
Нехай вичерпуються океани!
Нехай небо прослизає крізь пальці!
Нехай зникає все!
Крім них.
Двох.
— Це і є любов?
— Любов.
— Як тісно серцю в грудях!
— Серцю… тісно в башті.
— У башті? Ти сховала серце в башту?
— А ти сховав своє.
— Навіщо?
— З оголеними серцями люди просто гинуть.
Вони були готові згинути в ту нескінченну ніч, але лишилися… і дожили до ранку, уже не вдвох, а як одне ціле.
Якщо красти щастя, воно гірчить, але від того стає ще солодшим. Парадокс. Але таким було Лесине кохання. Гірко-солодке воно було і в нього. Десятки «але» та інших заборон, проте жодна їх не спинила.
— Ми такі грішні.
— Ми щасливі.
Три дні серед гір. Три ночі. Безмір снігу, у якому не знайдеш жодної живої душі.
— Так тихо.
— Ми самі.
— А я гадав, що світ має кричати.
— Кричати?
— Так. Земля кричить, якщо прислýхатися.
— Чому?
— Бо живе.
Його рука лежить на ній, під шкірою пульсує жилка. Леся добре її відчуває, ліпше, ніж своє серцебиття. Торкається його шрамів, перераховує, на кожен накладає цілунок.
— Звідки вони в тебе?
— Так трапилося. Тоді мені було геть кепсько. Але привиділося дівчатко із зеленими очима… як твої.
— А я бачила вовка.
— Мабуть, то я був вовком.
Леся поклала голову на груди, щоб грітися його диханням.
— Ні. То була твоя душа.
Ніжність. Безмежна. Сповнена отого сонця, що зійшло всередині й колишеться, неначе хвилі.
— Мені не хочеться, щоб нас знайшли.
— Маленька, втечімо звідси!
— Куди?
— Тобі ж наснилося море?
— Але зима.
— Квіточко моя, для нас із тобою знайдеться й літо. Є закордонний паспорт?
— Ні.
— Ш-ш-ш… То дрібниці. Спи.
Зателефонував, куди треба, а вже за півгодини телефон зробився гарячий. Світ його шукав, як велетенська риба-ненажера, що прагнула проковтнути в пащу. Де ти? Де ти? Де ти? На жоден із дзвінків не відповів, потримав довше, коли екран висвічував «Брат», а потім просто вимкнув. Знову. Наче відтяв. І пішов збирати речі, бо тільки-но розгребуть сніги, вони сховаються там, де вічне літо. І хай воно все западеться! Так, він лише відволікає кару, але вперше за життя йому до того просто байдуже.
«Мені хочеться побачити океан.
Не розумію, чому саме тепер.
Він приходить у сни
і лежить у ногах
нестерпно ніжно.
І знаєш?
Я пливу…»
Леся сховала усмішку, як квітку до кишені. Зателефонувала бабці, тіточці Дусі, Віці. Подруга довго випитувала, що не так із голосом. Відповіла, як є:
— Я щаслива!
Збентежені рідні не приневолювали розповідати все негайно. Може, відчували. Чи хотіли бачити очі, коли розповідатиме.
— Ти приїдеш?
— Приїду. Але за два тижні…
— Що ж, відпочивай, дитинко!
— Бабцю, я тебе люблю!
— Хай Господь береже!.. — і чомусь додала: — Вас.