Тітка всміхнулася:
— Цього не помітить хіба що сліпий. Значить, час надійшов. Твій час. А ти боялася.
— Тіточко, але воно… аж палить!
— На те й кохання.
— Тривожно на душі.
— Еге.
— А ви кохали?
Жінка кивнула головою:
— Авжеж.
— А хто він?
— Хто? Дівчинко, я про нього жодній живій душі не розповіла. Знала тільки покійна мама, та й то не від мене, а тому, що знала. Але тобі, — жінка тепло глянула, — розкажу, щоб полегшало. Знаю, ти тепер гадаєш, що лише твоя любов непроста, як ребус. Еге? Моя… теж така була. Той чоловік… був старший… значно. Я ж була дівчам тринадцятилітнім.
— Скільки-скільки вам було?
— Отож. Тільки не дивуйся. Бач, кохання має власний час. А годинників життя, на жаль чи на щастя, не переведеш ані вперед, ані назад.
— Ви любили?
— Дуже. Це була хвороба з грубезною карткою приписів. Жоден не допоміг. Навіть час. Тепер легше. Трохи.
— Чому?
— Бо його не стало.
— А де він?
— Він помер. Давно. А я товаришую досі з його дружиною, турбувалася про сина, доки той жив, і ось… розповідаю про любов його онучці.
— Тобто?
Тіточка підперла голову долонями й стала схожа на статую невитраченої ніжності, яку вже встигла вибілити перша сивина.
— Тільки не кажи бабусі. Зоя не повинна знати. Що було, то загуло. Минулося, як сон. І край.
Леся принишкла й намагалася втихомирити дихання, проте в голові стугоніло й гупало.
— Ви хочете сказати… це мій дідусь? Чоловік бабуні?
— Цілком законний. Він привів Зою у свій дім, вона народила йому сина, твого батька.
— А ви?
— Я? А що я? Сусідка, та й по всьому.
— І скільки років… це тривало?
— Багато. Аж до його смерті… Певно, і потім. Почуття не загасиш, як ліхтарик. Признаюся, були такі, що й заміж кликали, але я не змогла… Вірна була. Тільки кому, Лесю? Хіба сама собі і своїй хворобі. Здається, Петро здогадувався. Усе виганяв мене до клубу, до молоді, примусив їхати вчитися. А я… насилу розлуку ту пережила, гадала, смерть собі заподію. Їй-богу! Мені він був потрібен, як повітря. Якщо хоч раз на день не бачила, задихáлася. Правда! Але мамка відмолила, лише з любов’ю моєю вдіяти нічого не змогла… Ні трáви, ні відвари не змінили долі.
— А як?.. Як ви з бабцею?..
— Товаришую? Знаєш, був час, коли мені хотілося, щоб вона померла, однак помер він. Може, небо покарало за грішні думки, га? Думала, що збожеволію з туги. Навіть на могилу доводилося ходити вночі. Бо хто я? Хто? А хотілося бути поруч, у тому місці, де жив. Я почала зазирати до сусідів. Спершу вряди-годи, потім часто, ніби з малим побавитися, а сама всеньку душечку вимащувала в пам’ять. Потай речі цілувала. І сама незчулася, як до Зої звикла, а згодом полюбила, бо він її любив.
— Господи прости!
— Еге.
— Таке буває?
— Буває й не таке! А ти своє кохання вбережи! Чуєш, дівчинко? Будь-що вбережи!
— Чую. Знати б тільки як. Хіба що намалювати?!
Він приїхав, коли Леся мила пензлі коло щойно викінченої картини. На ній двоє стояли на краю даху з розпростореними руками. Саме там, де мало розпочатися спільне небо.
— Привіт!
Леся озирнулася:
— Здрастуй!
— Ого! Та тут цілий ермітаж! Диви, скільки картин!
Жінка інстинктивно спробувала затулити їх собою.
— Я скучив. Прилетів і одразу до тебе. Куди ти зникла, га?
— Льошо… Не варто було. Справді.
— Я мало не збожеволів, а ти кажеш «не варто»! І що це всі кудись зникають, не попереджаючи й не пояснюючи нічого? Он Вовчика теж не було, і не признався навіть, куди майнув і з ким. Це таке вперше. Щойно дзвонив, хоче поговорити. Але то потім. Лесю, а де тебе носило?
— Працювала.
Чоловік тулився до рук, як приблудний пес.
— Малювала? Далося воно тобі. А ти засмагла… На печі вигадали солярій, чи що?
Жінка мовчала, але тиша була густа й тиснула в скроні.
— Лесю… Щось не так?
— Нічого. Нам не варто більше бачитися.
— Ти що? Я ж тільки вчора отримав папери про розлучення. Чуєш? Перед тобою парубок власною персоною.
— Не варто було.
— Крихітко, ти тут? Що за жарти?!
— Це не жарти.
Чоловік заходився бігати кімнатою. Туди-сюди. І ще одне коло, і ще, і ще… Леся сіла. Їй фізично стало боляче дивитися. Очі горіли, у голові гуло. Швидше б це все скінчилося. Швидше б. Нехай обматюкає, вдарить, вихлюпне на неї свою злість! Аби пішов без вороття! Вона кричала подумки: «Іди!» А чоловік не йшов. Немов прив’язаний собака.
— Хто він?
— Хто?
— Ти когось зустріла?
— Я не мушу тобі здавати справу.
— Он ти як! Здавати справу?! Що за бридь?! І треба ж було так ускочити! Художниця! Та кому воно треба!? Оці твої картинки! Я їх зараз!..