— Так.
— Олексій… Він нічого не зробив?
— Ні.
Його голос хочеться притулити до грудей — туди, де рана. Натомість він обережний, аж занадто. Їм обом говорити важко. Та й що казати?
— Дівчинко, усе минеться. Чуєш?
— Що?
— Сум’яття. Воно колись мине.
— Мабуть.
— Лесю, я не можу за одним махом розрубати вузла. Він мій брат, моя кров. Розумієш?
— Так.
Тиша.
— Я сумую за травами у твоїх очах і нашим небом.
— Небом?
— Так. Без тебе не літаю, — його голос перейшов у шепіт, — бо лише ти по-справжньому моя.
І гудок. Довгий та тягучий. Леся сидить із телефоном у руках і розгойдується взад-вперед, як лялька. Хоч, певно, вона і є лялька. Бо нікого ж не цікавить, що вона відчуває. Справді, лялька! А ляльку треба мати. От і все.
«Небо моє засновано.
Бо я лише лялечка,
потворна й нерухома.
Але біда не в тому.
Страшно,
що
мені
не стати метеликом.
НІКОЛИ».
Леся спостерігала, як пливе вода, що ще вчора була снігом. Усюди капотіло, дзюрчало, хлюпало. Зеленіли перші пагони. Тонесенькі та ніжні. Жінка ходила до них мало не щодня, щоб говорити до трави:
— Ти мене згадала?
Трава кивала. Так, авжеж. Хіба можна не згадати дівчинки з очима мавки? Чи ворожки з пензлем в очах? Дай волю — розмалює всенький світ.
— Лесю, виставку заплановано на цьому тижні. Не забула?
— Ні…
— Ану, не кисни! Веселіш! Це ж столиця! Мистецька зала, поважне товариство! І всі милуватимуться тобою!
— Ні, картинами.
— А це хіба не те саме?
— Мені город треба скопати.
— Що?
— Землю. Олександре Вадимовичу, земля чекати не може.
— Лесю…
— Що?
— Вилазь зі шкаралупи негайно! Досить!
— Не тепер. Ви все влаштуєте без мене. Буде ж тільки краще.
— Лесю!..
— Не поїду. І змушувати не треба, бо втечу.
— Ото ще! З усіма геніями так важко, не підкажеш?
— Ні.
— Тоді хоч малюй! Домовилися?
— Еге.
Натомість брала до рук лопату, сапу, граблі, відра. Обнатужувала тіло роботою, щоб увечері безсило заповзти до хати, так-сяк вимитися в ночвах і запасти в сни без сновидінь. На всі докори коротко відповідала:
— Бо весна.
Але весна була в ній. Жива та крихітна, непомітна для самої себе. Власне, першою здогадалася про це тітка Дуся. Ніби й не приглядалася особливо і не питалася нічого, забігала, як завше, у гості й тихенько всміхалася: мовляв, що ж, зачекаємо. Чекала тиждень, другий, третій, місяць… Уже й бабуся почала щоранку підозріло проводжати очима бліду онуку надвір… Зле? Звісно, буває. Але щоб так?
— Лесю…
— Що?
— З тобою все гаразд?
— Та ніби. Піду квасолю посаджу.
— Еге, квасольку… Воно треба. Справді.
А сама бігцем до сусідньої хвіртки, Дуся аж у долоні сплеснула.
— Куди летиш?
— Ой, Дусю! Біда!
— Яка біда?
Зоя заголосила:
— Ну, а що?
— Дар від Бога!
— Еге. Але ж сама, як палець!
— Тю! А ми навіщо? Дякувати небу, не минулий вік! Цим уже нікого не здивуєш, Зоє. Поговорять, звісно, а там за інших говоритимуть. Аби все гаразд!
— Матінко свята! Що ж робити?
— А що тут зробиш?
— Оті Вовки не відберуть, бува, дитини?
— Нащо?
— А хто їх знає!
— Нам спершу треба мамці розказати, а там сама хай вирішує. А то, диви, за тугою своєю не помітить, що й народила.
— Та воно то так!
Обидві виклали на головах святкові хустки, пов’язали чистенькі фартухи й почимчикували на город. Леся саме розкладала квасолинки в ямки, а потім загортала їх руками, немов хотіла пальцями відчути їхній пульс.
— Дитино!..
Підвела очиська, аж зеленіше стало навкруги.
— Що?
Жінки тупцяли на місці й штовхали одна одну в боки: мовляв, ти — ні, ти! А потім обоє випалили:
— Ти, теє, не вагітна часом?
Леся впустила в ямку цілу жменю білих та червоних квасолин.
— Що?
— Не крийся, дочко. Усе одно ж не приховаєш.
І добили остаточно:
— Скільки тижнів?
Лесі стало млосно, перед очима залітали цятки. Та чудно так, колами. Білі й чорні. У вухах задзвеніло-загуло.
— Я?.. Вагітна?
Жінки активно закивали головами, немов оті дві смужки тесту.
— Я…
І впала. Коли отямилася, уже точно знала: так, вагітна. Тітка й бабця метушилися, кропили водою, махали фартухами, немов вишитими вітрилами. Леся дивилася на червоні та чорні хрестики квіток, що мерехтіли перед очима, і плакала… Не знала тільки, чи від щастя, чи від смутку. У ній нове життя? Невже? Давно?