— Подай, Катруню, он ті фарби й ліхтарик кишеньковий.
Додому поверталися щасливі. Обидві. Тітка й дівчинка, об’єднані спільною таємницею. У будинку Леся хутенько проскочила до своєї кімнати й сховалася під ліжком, звідти вилізла вже без пакунка, а потім весь день позирала на сонце, немов підганяла, щоб швидше котилося донизу. На вигоні навіть із кропивою не воювала, зосереджено над чимось думаючи. Бабця Зоя гадала, що в онучки болять пальці, тож ні про що й не питалася.
Не питалася й кілька наступних днів, хоч завважила, що дитина якась не така. За столом їжачиться й нічого не їсть, навіть на стільці коло вікна перестала сидіти. Забіжить у кімнату, зиркне зеленими очиськами на стіну й похапцем у двері — чи на вулицю, чи до себе в кімнату. Помітно схудла. Щовечора бігла до ліжка, немов воно її магнітом до себе тягло. Тітка Дуся, коли зазирала в гості, неспокійно оглядала дитину.
— Щось не те з Лесею. Щось не те.
Одного разу застала дівчинку за обідом й аж злякалася. Очей дитячих. У них стільки жаху було живого, що мимоволі дівчатко заховати схотілося. От тільки від кого? Леся дрібно тремтіла всім тілом. Обличчя до тарілки опустила, голови не підведе, зубенята цокотять, сіра якась. Сиділа-сиділа, доки страва не охолола, потім — у сад, а там окрайчик засохлий жадібно гризе.
— Господи прости, що ж це з дитиною, Зоє?
— Не знаю. Може, покликати кого знаючого, га? Нехай би тітка Устина зайшла та на дитину глянула.
Тітка Дуся кивнула головою:
— Покличу матір, бо без неї, бачу, не обійдеться.
Баба Устина прийшла того ж вечора. Довго стукотіла палицею на порозі, визираючи з-під сивих брів пильно-пильно, немов сканувала оселю разом із її мешканцями, а потім як крикне бабі Зої:
— Ану, мерця зніми… Це ти що, Зойко, надумала, га? Розвісила на стіні мертвого й радієш?
Бабця здригнулася й заломила руки.
— То ж син, тітко Устино. Он, її татко. Як дитині татка й не бачити зовсім?
Стара закашлялася й трусонула покрученими пальцями так страшно, що Леся мало на піч не заскочила.
— Для сина й батька альбом знайдеться… чи що там іще… Чуєш? Сховай, бо біда буде. Ти ж його душечку своїм болем на тому світі викручуєш-розриваєш, а слізьми топиш. Не можна так. Пам’ять є пам’ять, а життя — то життя. Збагнула?
Бабця тремтіла, немов у неї із серця живцем видирали найсвятіше й утоптували в болото забуття.
— Але…
Баба Устина підійшла впритул і простісінько в обличчя вимовила:
— Що? Хочеш і дитину в покійники? Га? Мало одного?
Вражена бабця трохи не впала. Похитнулася й ну руками Лесі шукати. Віднайшла, схолоднілими пальцями обійняла й видихнула:
— Та що це ви, тітко Устино, ви… гадали?
— Вигадала чи ні… А забери картки ті, бо справді біда буде.
— Заберу…
— Сховай… і дитині не показуй.
— Як?
— А отак! Годі! Оно диви, яке сіре. Ти що, дівко, вавку на пальцях зробила?
Леся ковтнула слину й мовчки кивнула, ховаючи рученята за спину.
— Отож… Ти бабцю слухай… слухай… та до себе теж прислухáйся уважненько. Домовились?
Дівча ще раз кивнуло і з переляку, мабуть, забуло навіть ім’я своє.
— Хороша дівчинка… Ой, хороша. Ну, все. Піду я.
Коли двері зачинилися, у кімнаті стояла така дзвінка тиша, що було чути, як ворушиться вечірнє повітря й лижуть долівку протяги. Господиня ще довго стояла, обіймаючи онучку, немов хто міг у цю хвилину її з рук видерти, а коли м’язи остаточно зомліли в обох, нарешті наважилася послабити обійми. Присіла навпроти неї, зазирнула в очі й погладила стрижену голівку.
— Що ж я тебе катую так, дівчинко моя? Що ж це ми вдвох мучимося? Забрати заберу, але щоб тобі татка не показувати?..
Дівчинка зіщулилася, немов від удару.
— Чого ж ти боїшся, рідненька? Що за таємницю ховаєш у собі, га?
Леся мовчала, а бабуся охололими пальцями видирала гвіздки зі стіни. Можна було взяти інструмент, але їй чомусь треба було вирвати ті гвіздки разом зі шкірою рук. Скривавлені фотографії склала рівним стосом, обв’язала стрічкою й сховала… майже всі.
Уночі повний місяць вражено завис посеред неба. У двох кімнатах будинку маленька дівчинка й стара жінка притискали до вуст страшну таємницю — кожна свою. Ще обпеченими пальчиками Леся тримала окрайчик фотокартки й присвічувала кишеньковим ліхтариком, щоб краще розгледіти маму. Точніше, те, що від неї лишилося. А бабця Зоя тихцем розпалювала свічку і, розхитуючись, сумовито вдивлялася в рідне обличчя, щоб шепотіти бентежні молитви.
Місяць знав, що таємниця в них була одна — правда, розкраяна навпіл.
Як швидко гояться рани? У дитинстві швидко. Тут боліло, а за день-два, диви, і сліду не лишилося. Леся позирала на свої пальчики й таємничо всміхалася. Вона чекала. Уже точно й пригадати не могла, як і коли забрела в русяву голівку ця думка, проте дівчинка жила нею. От і тепер підперла голову забинтованими долоньками й зітхнула печально. Швидше б. Якби могла, то порозв’язувала б ті бинти й обпеченими пальчиками… Спробувала б…