— Мамо…
— Я не тебе покинула. Не тебе. Частину себе відірвала отак, живцем. Бо ти ж моя. Кожен мізинчик, кожна рисочка… Ти вся наче викапана я…
— Мамо… чко…
Дуб дивувався. Він бачив усяке. Звик до людських пристрастей, неначе до пташиних гнізд у кронах. Але ці дві жіночки його здивували. Плакали довго. Обидві. І ніби легші робилися. Потім мовчки сиділи одна коло одної, тримаючись за руки.
— Мамо…
— Що?
— У тебе підбор стерся…
— Хай…
— Мамо…
— Що, доню?
— То… виходить… я маю брата?
— Еге ж. Знаєш, одна мудра людина колись мені сказала, що той, хто відмовляється від однієї своєї дитини, щастя в іншій не матиме. Але це не про Артема. Він інакший, непідвладний ніякій мудрості, крім своєї. Знаєш, що він завжди мені повторював?
— Що?
— Що його сестра має жити за двох і що її щастя неодмінно мусить подвоїтися. Отут… Лист. Перечитай.
Леся слухняно взяла аркуш, складений удвоє:
«Привіт, СЕСТРИЧКО!
Знаю, ти маєш право на мене ображатися.
Я б неодмінно образився,
якщо б хтось викрав у мене маму.
Можеш узагалі спробувати забути,
що я ТАКИЙ є.
Але…
просто знай,
що я кажу
спасибі
тобі
за тебе.
Брат».
Леся тулила до серця папір, вражена, а десь угорі літав білий птах.
— То це… Артем писав есемески?
Мати здивовано кліпнула:
— Які?
— Уже пам’ять у телефоні переповнена, а я ніяк їх не можу видалити. Рука не здіймається…
— Він міг, напевно… Твій номер був у мене…
Леся шморгала носом:
— Брат… найкращий!
Жінка втерла хусточкою обличчя й усміхнулася:
— Знаю. Особливий. От тільки живе на дев’ятому поверсі, а звідти з інвалідним візком особливо не спустишся. Але іншого житла не маємо. Дякую й за це. Соціальні служби ще тоді примістили двірником, а ЖЕК дав житло. Комірчину… коло самісінького даху.
— Так ближче до неба.
— Напевно. Артем жодного разу не скаржився, але я усвідомлюю, що він ув’язнений. Знаєш… Я вигадала казку… уже для нього. У ній не жили дракони, зате була башта, висока-висока, така, що торкається хмар. А в цій башті злий чарівник ув’язнив серце. Авжеж. Справжнє, живе серце оточили міцними мурами. Але воно будь-що мусить навчитися любити… бо інакше… просто згине.
— Він навчився.
— І ти… навчилася. Я зрозуміла одразу, тільки-но Володимир Вовк знайшов нас. Просто одного ранку постукав у двері й сказав, що я, що ми тобі потрібні. Не знаю, як він дізнався. Напевно, Вовки вміють шукати. Але головне… не це. От навіщо йому було, спитати б, три години поспіль, як навіженому, переконувати нас їхати в Бувальці? Отож! Бо любить! Так любить, що збирався до тебе… назавжди… Але спочатку хотів листи якісь передати… Теє… Здається, від сиріток… з Карпат.
Леся відчула, як злітає вгору… і навіть не дивується тому. Стає невагома, знімається високо, помічає небо, сонце, мало не вплутується в дубове гілля. Звідси люди здавалися б крихітними, навіть іграшковими… Якби не їхні серця. Леся може їх бачити… просто в грудях. Гарячі. Холодні. Байдужі. Щирі. Скупі. Щедрі. Всякі. Однак більшість людей ховають серце за стінами, щоб воно не явилося світові, бо той, граючись, може й спопелити. Леся хоче крикнути голосно-голосно, щодуху: «Не треба ховатися! Любіть! Краще згоріти, аніж жити за стінами!» Але люди не чують. Леся знає це. Вітер підносить її вище й вище. Там чисто. Так чисто, що хочеться малювати. І вона малює… картину, оту, останню, тільки малюнок виходить завбільшки з ціле небо. То серце. Серце в башті, яка розсипається на мільйони дрібних цеглинок. Леся усвідомлює, яка сила зруйнувала стіни. Може, тому летить до скляного замку, зазирає у вікно палати,
а там,
на ліжку,
сплутаний трубками,
гарний і дужий,
лежить її Вовк
І ДИВИТЬСЯ ПРОСТО В ОЧІ.
— Доню! Донечко! Лесю, отямся! Господи! Що ж я накоїла? Лікаря! Лікарю!..