Він конче має дихати. Чуєш, небо? Воно мовчить. І вовк мовчить. Стоїть без руху, а вода й сонце огортають дуже тіло сяйвом. Леся мимоволі милується картинкою. Їй чомусь кортить плакати. Сама не розуміє чому. Серце просто не вміщається в грудях. Серцю тісно. Вовк відчуває це. Авжеж. Леся впевнена в тому. Ба більше, його серце так само розлітається в дикому шаленстві цього дощу й зелених очей. Дівчинка, здається, тими очима виймає душу й кладе собі до ніг. А лише ж дівчисько! Мокре й дивне. Підходить ближче. Простягає руку. Ось-ось пальці торкнуться хутра, пірнуть у нього й випустять на волю.
Леся завмирає.
Стоїть.
З очима навстіж.
Урешті легенько, невагомо, мов хмаринка, кладе долоньку туди, де має бути серце звіра.
Тук-тук.
Вдих-видих.
Крик:
— Геть здуріла! Тікай, бо роздере!!!
Леся розгублено озирається на голос і відчуває, як із-під пальців утікає тепло. Навпроти цокотить зубами дівчинка, ота сама, із синцем на півобличчя. В очах дикий переляк, аж судомить бідолашну, але вона не тікає, ні. Тремтить геть уся, але й далі стоїть, міцно стискаючи в руках криву гілляку.
— Іди геть, пішов від неї!.. Ой!..
Леся повертається назад.
Шукає поглядом.
Але вовка нема.
Ніде.
Віка розгублено випускає з рук гілляку.
— Як?.. Він… Він просто розчинився. Зник. Хіба таке буває?
Леся озирається навсібіч, оббігає галявину взад-вперед, проте звіра не знаходить — лише сліди, оті, що з кров’ю. Та й кров нині — тільки вода, яка прозоро прослизає крізь пальці.
Спантеличена рятівниця оговтується першою. Видирає з багна гумові чобітки, скептично зазирає досередини й невдоволено прицмокує:
— Ет! Зіпсувала таку красу. Наскрізь мокрі. Чого тебе понесло аж сюди, га? Я вже думала до бабки Зої бігти по допомогу, їй-богу!
Леся забрала з рук чоботи, встромила ноги, відчула, як там по-зрадницькому хлюпнула вода, і чомусь розсердилася:
— А ти що тут забула? Стежила за мною? Признавайся!
Віка ніяково пирснула:
— Ще чого! Треба воно мені. Я… я по суниці в ліс пішла. Ось.
Леся придивилася до вимащеного в червоний сік обличчя й раптом усміхнулася:
— Ну ти й нечепура!
— А себе бачила? Не краща… Ще й тю-тю!.. — дівча стишило голос, озирнулося, а потім вкрадливо, самими вустами прошепотіло: — А якби з’їв?
Леся повернулася поглядом до галявини й чомусь сумно зітхнула:
— Ні. Він мій.
Обличчя навпроти видовжилося, навіть синець заворушився з подиву.
— Як це — твій?
Леся знизала плечима.
— Не знаю. Мій, і годі!
Дівчинка шоковано розсміялася:
— Та ти точно шалена! Будьмо подругами!
— Будьмо!
Друзі з’являються в нашому житті по-різному, але коли це трапляється в критичний момент, можете не сумніватися, що то справжній дарунок долі. Якщо ж таке трапляється в дитинстві, то дружба здатна спалахнути миттю, неначе сірник.
Дівчатка поверталися з лісу вже вдвох. У цьому не було нічого дивного, бо їх поєднала спільна таємниця. А ще — зовсім трошки — ліс. Вікторія якось швидко, не замислюючись, відшукала дорогу. Може, тому, що думки в цій чорнявій голівці просто вирували фонтаном. Як? Що це було? Точніше, хто? Власне, Леся дуже швидко збагне, що Віка й знаки запитання — це речі взаємопов’язані, якщо не тотожні. Подружка цікавилася геть усім, навіть тим, про що знати було не можна. Такий собі вулканчик! От тільки про спокій він навіть не здогадується.
Ось і в цю хвилину дівчинка активно намагалася осягнути побачене. Нічого такого малій ще не доводилося спостерігати (а набачилася вона таки всякого). Віка просто захлиналася в емоціях, немов це її руки ще кілька хвилин тому торкалися дикого звіра. Зрештою вона навіть спинилася й пильно так зиркнула на Лесю, немов могла прочитати на обличчі нової знайомої підказку до дивної таємниці. Леся мимоволі зашарілася під поглядом карих оченят, у яких вистрибували тепер цілісінькі зграйки бісиків.
— Ну, ніяк не збагну! Чесно! Що то було, га? Він же тебе роздерти міг! Дурненька якась, їй-богу! Вовка живого помацати задумала!
Леся знітилася й навіть образилася.
— Та що ти причепилася з тим вовком?!
Віка пирснула:
— Ага, щодня таке спостерігаю. Якщо чесно, то я так злякалася, мало не впісялася від страху! Правда! Ну, навіщо ти його чіпала? Не второпаю.