Леся знизала плечима, бо й сама не могла нічого до пуття пояснити. Так було треба, і квит! Вона навіть не замислювалася, що робить і чим це може скінчитися. Просто знала. Звідки йшло це знаття? Воно було в ній. Отут, де б’ється серце.
— Я вже казала. Це так, ніби він мій, розумієш?
— Ні…
— Якщо не він, то його очі… Вони ніби рідні.
Віка заплуталася остаточно й облишила таємницю. Принаймні до часу. Вони давно вийшли з лісу й ось-ось мали повернутися до села, а там на неї чекали свої знаки запитання.
— Ет! Куди тепер? Змокла, як курка під дощем. А вдома, якщо мої до тями прийшли… Капець.
Леся розгублено вклякла, мимоволі придивляючись до синця на щоці нової подруги.
— Битимуть?
Віка потерла синець і кивнула:
— По голівці не погладять — це вже напевно!
— То… то, може, до мене? От тільки бабуня печі сьогодні не топила, за корівками не було коли, висушитися нема де.
Раптом ззаду хтось кахикнув. Обидві дівчинки підскочили й одночасно озирнулися, наткнувшись на сиво-колючий погляд.
— Ну, і куди зібралися? Захворіти хочете? Ану, кроком руш на піч! Хутенько до мене додому! Я вам зараз зроблю капець! Чкурнула під дощ, та ще одну прихопила таку самісіньку, навісну! Удвох хворіти веселіше, еге? Тобі, Лесю, бабця зірку з неба дістане й ви`ходить, а ти, Віко, здуріла, чи що? Твої ж проковтнуть і не закусять!
Дівчатка стояли, мовчки похнюпивши голови. Вони не сподівалися, що їх так швидко хтось знайде. Надто страшна баба Устина. Вона ж майже не виходила надвір, усе на дугу-спину жалілася й на ноги хворі, а тут, диви, причалапала по калюжах і слизоті аж на вигін. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:
— Чого вклякли?! Кажу ж, хутчіш!
Через деякий час дві змоклі голівки вовтузилися на печі й хихотіли собі під носи. Найбільше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зіллям і вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на піч.
— Ось ще це випийте.
Віка скептично зазначила:
— А то не отрута часом, бабцю?
Леся всміхнулася кутиками вуст, згадавши свої думки в цьому будиночку ще кілька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула ціла вічність. І будинок, і сама баба Устина були вже й не страшні зовсім. Хіба трошки. Зате цікаво й навіть приємно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печі ж було тепло-тепло, немов казковий дракон із вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собі, дівчинка ще раз усміхнулася й раптом спитала стару:
— А що буде, коли торкнешся вовка?
Бабця завмерла на місці, а сиві очі стали схожими на дві щілини.
— Вовка, кажеш?
Віка аж підскочила з хвилювання, яке не змогло вміститися в дитячому тільці. Ура! Вона таки дізнається відповідь. Точно. Як це Віка не здогадалася першою спитати відьму про вовка? Відьми на такій чудасії неодмінно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидві дівчинки завмерли, не в силі відірвати від бабці допитливих очей, що випромінювали неабияку цікавість. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсім кепське, втягла голову в плечі, а Віка й дихати забула.
— Ет! Вовк не собака. До рук не піде.
Обидві видихнули:
— Точно. Стояв і не рухався.
Стара значуще затрясла кривим пальцем.
— Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…
Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:
— Вовкулака…
— Хто?
— Вовкулака, кажу. Людина-вовк.
— Ой лелечко! — Дівчата пірнули під ковдру. — Господи, жах який!
Нарешті Віка не стрималася й першою висунула носа, округливши очі так, що вони тепер скидалися на два брунатні блюдечка.
— То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та він же не вкусив її! Ні! Я свідок!
Леся кліпнула кілька разів і мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати їй тепер ночами в подобі вовка? Жах! Баба Устина навіщось стягла із сивої голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповідати.
— Казки то, дівчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тільки не конче треба бути вкушеним.
Дівчата аж підстрибували з цікавості:
— Як?
— Просто. Вроджені вовкулаки… вони під такою зіркою з’являються в цьому світі. Часом це розплата за гріхи батьків. Або… як вагітна жінка в лісі бачить вовка чи, крий Боже, покуштує м’яса дичини, яку вполювала ця істота. А обернені вовкулаки, — тут бабин голос стишився й став ще загадковіший, — то справа відьмацьких сил. З тими силами не повоюєш. Стерегтися треба… відьми!