— Доброго вечора, Зоє Матвіївно, а заразом і здоров’ячка міцного!
Леся аж принишкла у своїй схованці, бо такого солоденького голосу їй до цього й чути не доводилося. Він був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тільки люди, що куштували з нього, відчували, що, крім меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмінно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипається.
— І тобі, Валентино, не хворіти. Чим завдячую?
Жінка стрепенулася, певно, не сподівалася такої прямоти, проте не розгубилася й усміхнулася, що сонце засяяло:
— Усе ви, тіточко, бачите. Нічого не пропустите. Наче в думки зазирнули, їй-богу! За ділом я.
— Кажи.
— А де онучка ваша, Леся?
Стара озирнулася й мимоволі ступила крок назад, немов собою затулити дитину хотіла.
— Та бавиться десь тут. А що?
Жінка пожвавішала й попросилася до хати. Мовляв, розмова серйозна. Бабця провела гостю, а Леся з цікавості мало не луснула, немов перезріла капустина. Ех! Про неї ж розмова. Підійшла ближче, присіла коло порога, щосили прислухаючись до голосів у будинку. Вони долинали, немов із бочки: усіх слів не розібрала, проте коли почула одне з них, аж підскочила. Школа! Її хочуть забрати до школи! Раптова звістка яскравим метеликом затріпотіла в дитячій голівці. Та це ж вона буде першокласницею! Навчиться читати, писати, рахувати! А ще… ще в школі неодмінно мають бути уроки малювання. Це ж треба! У Лесі буде справжня вчителька малювання.
Дівчинку переповнила радість, вона буквально лізла назовні, примушуючи негайно віднайти того, з ким можна буде поділитися. Таке трапляється з дітьми, коли хочеться одразу ж, негайно, розповісти про щось дуже важливе. Леся довго не розмірковувала, кому розповісти, і бігцем, щоб не передумати, майнула до будинку-ями. З Вікою її вже встигла поєднати справжня симпатія, проте дівчинка страшенно боялася хмільних батьків Віки. Навіть не боялася. Ні. Щось у неї всередині зіщулювалося — і робилося боляче дихати. Але тепер… вона прагнула швиденько покликати подругу й одразу ж утекти. Дівчинка мить постояла, а потім таки зважилася переступити поріг чорної пустки.
У кімнаті справді було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речі валялися без ладу там, де впали, чи там, де їх кинули. Простісінько на підлозі на старезному кожусі (і це влітку!) спав батько Віки — товстелезний чоловік із густими вусами. До речі, один вус був помітно довший від другого. Саме через цю цікаву особливість односельці кликали його Одновусим. Мати… Її називали на ім’я — Галькою, іноді — Голкою, саме Голкою, бо вона, на відміну від чоловіка-вареника, була худюча-худюча й аж занадто висока, тому й скидалася на інструмент для шиття. Тепер жінка спала попід стіною, але під нею навіть кожуха не було — самі голі дошки. Скрізь роїлися мухи. Вони зграями розповзалися довкола й дзижчали без ніяких перерв та антрактів. Певно, комахи почувалися справжніми господарями в цій оселі, і жодна жива душа не намагалася переконати крилатих істот у протилежному. Господи! Як же тут можна жити?! Де Віка?
Подружка сиділа в куточку, на прогнутому дугою ліжку, і мріяла про їжу. Помітивши гостю, гойднулася й мало не впала з подиву, потім швиденько зіскочила й навшпиньки пройшла повз дорослих. Уже коло самого порога кліпнула очима: «Тікай!» Подружці повторювати не треба було — і вони обидві щодуху дременули до Лесі додому, щоб заховатися в траві. І вже там, відхекавшись, майбутня першокласниця розповіла про новину. Віка зачудовано вигнула брови дугою й стала схожа на кумедне звірятко. На песика. Точно! Вона просто обожнювала собак.
— Як у школу? Але ж тобі семи років нема!.. Це мені в березні минуло — я й піду!
Леся сяяла від несподіваного щастя, немов світлячок серед ночі.
— Ну то й що? Певно, це не так важливо. Ми тепер будемо однокласниці! Уявляєш?
Віка почухала немиту голову й усміхнулася. Щасливо так, немов хто насипав тарілку борщу з печі, поставив і ложку поклав: частуйся!
— А так можна?
— Не знаю.
— Лесю, — долинуло від дверей.
— Зачекай, я хутенько, — прошепотіла й швиденько майнула до бабці.
На дівчинку чекала та сама тіточка з медовим голоском. Пильно подивилася. Леся ще встигла зміркувати, що очі в жінки схожі кольором на сухе бадилля. Дивне порівняння. Суха якась жіночка виходила, як стручок, з пусткою замість плоду.
— Гарна дівчинка, — солодко заспівала гостя. — А розумниця, певно. Ти до школи хочеш, Лесюню?
Леся чула, як вистрибує з хвилювання серце. Їй чомусь стало холодно й незатишно під поглядом незнайомки, проте дівчинка знала, що десь серед трави до розмови дослухáється Віка.