Коли дівчинка відійшла, то ще довго боялася й голову повертати до вчительки, зате Валентина Йосипівна вдала, ніби не сталося нічого страшного. А те, що Леся тієї ж ночі впісялася просто в ліжку, годі було пояснити. Учителька впевненим голосом порадила бабусі Зої краще наглядати за онукою й ретельніше готуватися до уроків, а ще поліпшити поведінку. Старенька розгублено обдивлялася Лесю й збагнути не могла, у чому річ:
— Лесю, але ж ти навчаєшся. Людмила Миколаївна он як тебе хвалить. Що коїться?
Дівчинка мовчала, і бабусі лишалося тільки здогадуватися. Майже як з отим білченям.
А воно швидко й надійно оселилося в дитячому серці. Тепле й смішне малятко щоразу з’являлося навпроти того вікна, коло якого в ці хвилини сиділа Леся. Дівчинка навіть розмовляла з ним нишком. І, звісно ж, малювала.
— Привіт. Як справи?
Чорні цяточки очей, здавалося, всміхались у відповідь, а за кілька тижнів білченя навчилося їсти з її долоньки.
— Хороше моє. Ох і красунчик ти! Подобається печиво?
Тваринка хапала шматочок і тікала на гілку, щоб ласувати вже там. Про цю дружбу якийсь час знали тільки Людмила Миколаївна й Віка. Подруга навіть трошки заздрила, бо рудий пустун уперто відмовлявся брати їжу з її рук.
— І чого це тебе, спитати б, так люблять тварини? То вовк, але до нього мені байдуже. Я на дружбу з ним не претендую. Але білченя… Чому воно в мене печиво не бере, га? Те самісіньке печиво.
Леся всміхалася й знизувала плечима.
— Я йому подобаюся, певно.
Леся подобалася не тільки білченяті. А білченя чомусь страшенно не сподобалося Петрові. Одного разу, на великій перерві, коли руда тваринка вистрибувала на нижніх гілках поруч із Лесею, сталося щось незрозуміле. Білченя тріпонулося й упало з гілки простісінько в траву, однак одразу ж підскочило й, накульгуючи, пострибало до стовбура, коли його наздогнав другий постріл. Леся закричала так голосно, що всі довкола обернули голови.
Навпроти стояв Петро й затискав саморобну рогатку в руках.
— Ану, відійди! Я йому зараз у лоба поцілю.
Леся ступила крок назад й інстинктивно затулила собою тваринку, яка намагалася видряпатися по стовбуру нагору.
— Не чіпай!
— А то що? Зараз і ти дістанеш! Відьма! Я бачив, як ти його годувала! Відьма! — Заклавши камінь, хлопчина націлив рогатку прямісінько на Лесю. — Відійди! Чуєш? Бо точно стрельну!
Леся дивилася на нього широко розплющеними очима, які цієї миті були такі великі, що віддзеркалювали все шкільне подвір’я з юрбою розгублених школярів. Дівчинка дихала часто й уривчасто, але не рухалася. Лише вітер стурбовано куйовдив волосся, мовляв, тікай. Зрештою вона пошепки, але чітко, щоб кожен звук дійшов до вух Петра, промовила:
— А ти спробуй…
Запала тиша. Здавалося, що чути навіть, як кігті білченяти шкрябають об кору горіха. Учні стояли довкола принишклі й налякані, а коли до ще одного пострілу лишалася мить, Лесю затулив собою інший.
— Не чіпай! Я тобі зараз цю рогатку знаєш куди засуну?!
Розгублений Петько безпорадно кліпнув рудими віями, а пальці… Вони самі розтислися (у цьому вже за кілька хвилин Петько переконував найліпших друзів, бо ризикував утратити навіть їх), а грізна зброя впала до ніг. А що? Нічого іншого не лишалося. Чудну Леську боронив не хтось, а четверокласник Микола Панський, найсильніший хлопець у школі. Його боялися зачіпати навіть багато старші хлопці, а дівчата… Дівчата мали цілком протилежні почуття.
Якби комусь раптом заманулося визначити особу найпопулярнішого хлопця в селі Бувальцях, то той хтось рано чи пізно змушений був би визнати, що то не дев’ятикласник Володька зі своєю вірною гітарою, а зовсім юний хлопчик — Микола Панський. Чи під такою зіркою народився, чи мав які приховані здібності, проте навіть старенькі бабусі проводжали хлопця теплими поглядами.