Раптом на печі хтось схлипнув. Леся звела вгору очі, немов звідти міг з’явитися той, що смерть знайшов. Коли це звідти висунулася сива голова, лиса-лиса, а рештки волосся стирчали на всі боки, як антени.
— Це, моя ягідко, як у нас із тобою, їй-богу!
Баба Устина перехрестилася, вхопила кашкета й шпурнула ним у діда Якова.
— Бодай тобі!.. Дитину налякав.
— Це ще хто з нас налякав! Нащо малій оті напасті розпатякала, га? Воно їй треба?
— Мовчи, пеньку старий! Мені видніше. Умру, то ніхто й не скаже, а як і розкажуть, то з матері хвойду послідущу зроблять. Не слухай, Лесюню. Мама в тебе світла.
— Еге! Гарна дівка була.
— Та вмовкнеш ти, Якове? Зараз у лоба чимось важчим жбурну.
— Ото, Лесю, і вся любов.
Принишкла дівчинка не знала, чи плакати їй, чи сміятися, але відчувала одне — ніби оця страшна баба їй у серце таємницю сховала, і вона, та таємниця, гріє тепер. Здається, уже не так і холодно. Мама в неї хороша. Мама. Старенька всміхалася, спостерігаючи за малою, а потім як сплесне в долоні, аж дід Яків на печі підстрибнув.
— Та одна ж картина мамина в селі лишилася. Бібліотекарка Марія, старенька, зберегла витвір мистецтва. Вони все бережуть. А оце на пенсію зібралася. Сьогодні Дуся й пішла бібліотеку переймати. А що? Не вікувати ж коло печі? Воно тепер нікому не платять, але при роботі буде, межи людей і книжок.
Леся не вірила власним вухам.
— То тітка Дуся в бібліотеці працюватиме?
— Еге.
— І мамина… картина там є?
Старенька торкнулася дитячої долоньки:
— Сьогодні вже не ходи. Завтра підеш. Там картина така, що вдень дивитися треба.
Леся насилу дочекалася ранку. Лежала посеред ночі з розплющеними очима й роздивлялася на темряву. Густу-густу, у якій навіть тіні не ворушилися, бо вона цілком їх поглинула. Невже всі ночі однакові? Ні. Ця здається довшою, як пісня тужлива, усе тягнеться, тягнеться — не перейдеш. Аж перед світом мала таки задрімала, але перше проміння сонця розбудило її швидко. Рештки сну миттю розлетілися.
— Ти чого так рано, Лесю? У вас, мо’, контрольна яка?
Дівчинка кивнула й хутенько почала збиратися. Поснідати як слід не змогла. Каша лишилася холонути на столі, кілька ковтків молока зробила — і гайда. Вийшла на ґанок, Мурко до ніг поліз лащитися. Очевидно, він також устиг поснідати й тепер був у доброму гуморі. Дівчачого обличчя торкнулася вітряна грива — і Леся мимоволі піймала усмішку.
— І ти тут? Холодний сьогодні. Певно, з півночі. І що бачив?
Вітерець закружляв довкола дівчати і, як міг, оповів про все, чого торкався, літаючи. Леся зморщила носика й замріяно прошепотіла:
— А я сьогодні мамину картину побачу. Уявляєш? Мамину!