— Корово-корово, дай молока… Ги-ги…
Леся підгледіла інцидент випадково. Вона всю дорогу дивилась у вікно, не відриваючись, сповнена передчуттів і нових вражень. Коли ж на мить відвела очі вбік, то й побачила Петькові пальці на Любиній талії, точніше, на тому місці, де та мала бути.
— Зайченку!..
Хлопчина зиркнув через плече:
— Чого тобі, художнице?
Шибеникові часом так хотілося сказати щось на зразок «навіжена», аж язик свербів, проте незримий привид Миколи Панського вчасно затикав рудому рота.
— Куцохвостику, ти б вибачився.
Петько розгублено закліпав і спершу навіть не міг повірити власним вухам:
— Як ти мене назвала?
— А так, як почув. Лише куций хвіст може таке робити. Страшкó. До дівчат чіпляєшся? Ти б он Мишкові таке сказав. Мишку!..
Товстенький третьокласник позаду облишив жувати бутерброда й роздратовано спитав:
— Що?
Леся тицьнула пальцем у Петька й упевнено так повідомила:
— А він Любку назвав коровою…
— І що?
— То, виходить, ти, Мишку, бичок.
Хлопчина аж із місця підвівся й жувати припинив.
— Хто?!!
Леся й оком не кліпнула, зате Петько пірнув глибше в сидіння, відчуваючи непереборне бажання злитися з ним водно.
— Еге. Бачиш, йому не подобається… ваша вагова категорія.
Мишко відверто чухав кулак, от тільки вояка ніяк не міг уторопати, що то за категорії такі.
— Що не подобається?
Віка прокинулася кілька хвилин тому й пильно прислухáлася до розмови однокласників, а коли збагнула, відверто розсміялася:
— Ех, Мишку, Мишку!.. Твої кілограми йому не подобаються. Каже, що зайві вони в тебе.
— У мене?
— Ну, якщо в Люби зайві, то й ти в тому спискові. Второпав?
— Я зараз йому тим списком пару-трійку його кілограмів відіб’ю. Бо зайві.
— Угу.
— Ні-і-і. Не слухай, Мишку. Брешуть.
Проте ображений хлопчина всерйоз надумав установити справедливість, підвівся й грізно сунув проходом.
— Михайле, ти куди оце зібрався? Ми ще не приїхали.
Месник кліпнув на вчительку й неохоче повернувся на місце, нишком показавши кулака в бік кривдника:
— Нічо, ми ще кілограми порахуємо.
Петро нервово ковтнув слину, відчуваючи, що добряче вклепався. Михайло був на рік молодший, і зазвичай хлопця вкрай важко було вивести зі стану лінивого споглядання, але коли вже рівновагу вдавалося порушити, Мишко сунув, мов танк, і не заспокоювався, доки не встановлював справедливості в тому вигляді, у якому він її уявляв.
Дівчата перезирнулися й пирснули сміхом, навіть Люба витерла сльози й усміхнулася:
— Дякую, Лесю…
— Та нема за що дякувати.
Люба зітхнула, а довгі вії оголили дивовижну блакить. До речі, хоч як критично сприймала свою зовнішність дівчинка, очі в неї були по-справжньому красиві. Великі, вони віддзеркалювали весь світ, ще й місце лишалося для сонечка.
— А з вами можна дружити?
Подружки всміхнулися:
— Авжеж.
Лише Петько невдоволено буркнув під носа:
— Ото компанія підібралася! Навіжена, скажена й товста.
Віка зиркнула грізно:
— Ти щось сказав?
— Ні. Вам скажеш — собі дорожче вийде. Банда!
Дівчата розсміялись одночасно — уже втрьох.
Отакою оновленою компанією подружки зайшли до лікарняної палати. Медичний персонал, побачивши, скільки людей планує відвідати їхню пацієнтку, спершу був розгубився. Проте школярі мали при собі зброю масового ураження — Алісу Петрівну. Ця особа, коли вже дійшла висновку, що ситуація чи дія підлягає певній педагогічній доктрині, доводила її до логічного кінця, не зважаючи ні на які перешкоди. Словом, у молодесенького завідувача не було жодного шансу, хоча, чесно кажучи, він якось і опиратися не збирався, усе приглядався до строкатого товариства. Діти чемно стояли парами, мовчали, немов партизани на допиті, і лише в очах їм стрибали вогники непереборного бажання швидше зустрітися зі своєю вчителькою.