— Не має так бути, ох, не має. Треба було взяти на кладовище. Бо що виходить? Дитина з рідним батьком не попрощалася. Негоже. Кров же його, як-не-як, не водиця.
Леся пригадала, як висохлі покручені пальці старої пройшлися по русявому волоссячку.
— Хоч і не схожа ти на Михася. Викапана матінка. Стережися, щоб, бува, не з’їла тебе Матвіївна.
Дівчинка накрилася подушкою з головою, але все одно чула, як там, за порогом кімнати, плаче баба Зоя, ота, що може її з’їсти.
— Зоє, тихше. Годі, чуєш? Його ж не піднімеш.
— Дусю, Дусю, я сина в сиру землю сховала, навіки сховала, ніхто не підніме вже соколика, не розбудить…
— Краще б ти, Матвіївно, задрімала. Відпочити тобі треба. Геть знесилена.
— Нема мені спокою. І йому нема. Ти скажи, сусідочко, скажи, ріднесенька, що ж він накоїв, золотий мій? Що ж накоїв? Душу загубило дитя моє. То як із цим жити, Дусю?
— Та ти ж не сама. Є Леся. Сирота сиротою. Дитина ж не винна.
Запала тиша. Вкрадлива й моторошна. Краще б уже схлипування, аніж повне безгоміння. Леся навіть на місяць забула дивитися.
— То вона винна. Мати її окаянна. Вона… душогубка. Проклинаю!!! Чуєш? Усім єством своїм, нутром, у якому тридцять років тому синочка виносила, проклинаю…
— Тихше! Ну! Годі, годі! Господь із тобою! Які прокльони? За Михася молімося, за донечку його. Чуєш?
— Бодай крізь землю пішла, відьма. У пекло прямісінько. Де вона тепер? Ну, де? Дитину лишила напризволяще. Ото тобі й уся молитва.
Дівчинка тремтіла й затуляла долоньками вуха, затискала так, що в них починало густи. Ні, вона не питатиме бабці, де мама. Ніколи. Боятиметься? Напевно. Але ще більше просто знатиме, що робити того не можна.
Не спитала Леся, де її мама, ні вранці другого дня, ні через день, ні через тиждень. Запитання не зникло, воно просто застрягло в ній скабкою, боліло й мучило, вона вчилася з ним жити потай, щоб ніхто з дорослих не здогадався, що воно є. Леся була занадто малою, щоб до кінця збагнути значення бабусиних прокльонів, проте вловлювала не слова. Ні. Їй вистачало самої інтонації, щоб зрозуміти, що в цьому будинку її мама — ворог. А ще дитина зрозуміла, що їй доведеться тут жити. Скільки? Боялася про те думати. Так само, як і питати про маму.
— Убивця, — повторювала баба Зоя вранці, в обід і ввечері, а найчастіше бурмотіла оте своє «вбивця» на сільському кладовищі, біля свіжої могили, куди водила Лесю щодня, а то й кілька разів на день. Уже й односельці осудливо почали кивати головами:
— Законсервує дитину у своєму горі Матвіївна, не помітить і коли. Ну, нащо, спитати б, дівчатко тягти за собою? То хіба місце для малої? Сказала б ти що їй, Дусю!
Тітка печально кивала й тихо відповідала:
— Не чує.
Зоя Матвіївна таки не чула, бо прислухáлася до іншого.
Це Леся зрозуміла одразу ж, як потрапила з бабцею на самісінький край сільського кладовища. Там було вітряно. Дивовижно. І це за всякої погоди, хоч уже за кілька кроків углиб хрестів панував затишок. Здавалося, вітер посадовили на ланцюг саме коло входу на цвинтар, і той незримим охоронцем дихав у спини живим, щоб пам’ятали. Маленька дівчинка завше зупинялася саме тут, на межі між світом мертвих і світом живих, зачаровано слухала дихання вітру, упізнавала й тихцем простягала рученята, немов прагнула нагодувати з долонь незримого охоронця. Може, тому й носила в кишені окрайчик чорного хліба. Відтак той хліб пах вітром.
Сьогодні вона теж принесла гостинець, дістала й розглядала таємний малюнок, що його утворили крихти на долоні.
— Їж… — прошепотіла.
Вітер ковзнув невагомим крилом простягнуту руку й полетів. Летів від кладовища полем, летів красиво — від найвищих хмар і аж до трав, далеко, доки з розгону не гупнув об стіну густого лісу. Дівчинка щільніше вкуталася в стару хустку й зиркнула на бабуню. Слухає тата. Як же то страшно, коли слухають мертвих! Худорляве жіноче тіло впало на свіжу могилу, руки оповили земляний горбок, посивіле волосся вибилося з-під країв чорної хустки, а вона все дослухáлася до глибини під собою. Чи не озветься рідненький? Чи не прошепоче: «Матінко, йой-йой, боляче мені тут!»?
Тітка Дуся, яка ніби випадково опинилася поруч, не втрималася й підійшла до дитини, обійняла.
— Ходімо, маленька, зі мною. Бабуся пізніше надійде. Ходімо.