— Бабо Зоє, ви хоч їй скажіть!
Старенька мружила сиві очі.
— А не закоротка?
Віка сердилася й підстрибувала, махаючи руками, немов ціла вітряна електростанція.
— Ну, бабо Зоє, гріх такі ноги ховати! Любо, скажи!
Люба заздрісно їла оті ноги очима й здатна була в цю мить продати душу чи що там треба, щоб так само стояти навпроти дзеркала в сукні неймовірної краси.
— Ти як хмаринка!..
— О, ще одна поетеса озвалася. Любо, ні, ну клас! А що білий колір немодний, то маячня, еге! Дивися, як їй личить!
Вираз кругленького обличчя свідчив краще, ніж слова всіх поетів.
— Феєрично!
Віка засміялась, обійняла спантеличену Лесю й закружляла з нею по кімнаті. Люба й собі підхопилася й приєдналася до парочки, а баба Зоя дивилася на дівчат довгим-довгим поглядом, з якого без упину хлюпала ніжність, хлюпала на всіх трьох, але пестила одну-єдину — ту, що білою хмаринкою кружляла в її старечому серці й примушувала його битися знову й знову. Бо як інакше? Кому ж вона, крім неї, потрібна, сиротина?
— Ех, коли б ти, Лесько, змогла сукню сьогодні до клубу вдягти! Миколі памороки відбило б одразу. Нокаут хлопцеві!
— Та ну тебе!
— Ага, думаєш, я не бачила, як він учора під твоїми вікнами стояв. Змок до нитки, а стоїть і ди-вить-ся.
Дівчата захихотіли, дзвоники сміху покотилися будинком, наскочили на вусатого красеня, що саме спочивав на стільці, і розбудили. Кіт невдоволено розплющив одне око, розпізнав звуки й утомлено заплющив: мовляв, регочіть, реготушки. Що з вас візьмеш? Молодо-зелено. Хоча… кавалер таки вчора стовбичив під вікнами мало не до півночі. І чого, спитати б? Захворіти надумав? Мур! Він, наприклад, у такий дощ і носа не виткнув би, нехай там хоч усе котяче царство його любові жадало. Ще чого!
Двері рипнули — і до хати зайшла тітка Дуся. Жінка зиркнула на свою улюбленицю в білосніжній сукні й не втрималася на ногах, присіла простісінько коло дверей. Добре, що там стілець стояв, а ще краще, що сонний Мурко встиг вчасно з нього зіскочити.
— Краса ж яка, донечко!
Леся засвітилася, підбігла до тітки, схопила руки й поцілувала прямісінько в репані мозолі.
— Спасибі, тіточко!.. Вона… вона найкраща!
Жінка розчулено втерла очі й обійняла свою художницю. Ну й грець із нею, з двомісячною платнею! Вони що — не люди? Невже не можуть дитині сукні в бутику купити? Щоб зірочка їхня, сонечко золоте, мала випускне вбрання, а не ширвжиток який.
Хоч до чого не приглядалася Дуся, нічого до рук не просилося. Сукня та й сукня. Коли на семінарі була аж в області, то йшла повз крамницю модну, з тими, як його, брендами, а тоді у вітрині, на найвиднішому місці оцю сукню побачила й уклякла. Лесина сукня. Для неї ж. Простенька така, нічого ж ніби й нема такого аж-аж, а відчуття, що хмаринку з неба стягли і з неї сукню пошили. Білу-білу. Як мрії дівочі.
— Тіточко моя люба, дякую! Сукня така… така… — дівчина нахилилася до вуха й прошепотіла: — Її б мама неодмінно для мене вибрала…
Жінка міцніше притисла дівча до себе, а сама заледве не розревлася на всеньке село. Господи! Пташечко ж моя, та я б для тебе й небо прихилила, аби ти щаслива була, ріднесенька.
— Годі, Лесю, марнуємо час. Перевдягайся негайно — і гайда до клубу.
Дівчина зиркнула у вікно.
— Та сьогодні ж іще мокро! У чоботях гумових іти, чи що?
Віка діловито взялася в боки.
— А хоч і в чоботях!
Жіноцтво розсміялося гуртом, та так, що й Мурко в сіни втік, якнайдалі від децибелів зайвих.
У клубі кричала музика. Не грала, ні, а саме кричала, немов хто ту апаратуру довбати збирався. Чи вже разочок приклався? Леся не любила дискотек і зайвого галасу, а коли й приходила під суворим конвоєм Віки, то скромненько вмощувалася в найвіддаленішому куточку й спостерігала, як вистрибують постаті, схожі на жителів дикого племені. А в дівчат навіть обличчя відповідали образові: певно, розмальовували їх годину, а ще годину змиватимуть. Лесі аж руки свербіли змити все негайно й по-людському підфарбувати доволі милі личка.
— Ні, це щоб себе так зіпсувати, треба талант мати!
Віка на це відповідала жартома:
— Отож. Я, наприклад, лише майстрині довіряю. Художниці.
Леся шарілася, але треба було визнати, що ніхто з дівчат ні в Бувальцях, ні навіть у Степовому не вмів зробити такого вдалого макіяжу, як Леся. Дівчина справді малювала на обличчях, знаходила найкраще й доводила аж до досконалості. І це за умови, що сама практично не фарбувалася. Любочка, до речі, тільки після Лесиного чаклування йшла до клубу. Дівчина ладна була терпляче чекати, доки подруга переробить усю роботу, щоб нарешті знайти час для її скромної персони. Власне, скромною вона була до процедури, бо після неї ставала красунею — хоч вірте, хоч ні. Навіть сама собі подобалася.