— Щось музика сьогодні не та.
— Еге, Любо, і кавалери не ті. Он, дивись, Петько як у твій бік зиркає.
Дівчина спалахнула й мало з місця не зіскочила.
— Куди біжиш?
— Та ну його!
Віка задоволено хихотіла. На відміну від подруг, вона довго всидіти не могла й за хвилину вже витанцьовувала посеред зали під будь-який музичний супровід. Їй було байдуже. Музика стрибала десь усередині й змушувала танцювати так, що всі дівчата відверто заздрили, а хлопці в’язи собі скручували.
— І як у неї виходить?
Леся дивилася на пластику стрункого тіла й ловила себе на думці, що хоче намалювати гілочку, молоду, гладеньку, гінку.
— Не знаю, Любо. Мабуть, рух — це її стихія.
— А ми так і сидітимемо?
— Як хочеш, то йди. А мені б додому.
— Ти що? Рано ж.
Леся щоразу слухняно лишалася, терпляче чекаючи, доки засвітиться світло й завідувачка клубу Надія Вікторівна чемненько проведе всіх до дверей, за якими… десь у темряві неодмінно чекатиме він. Микола з хлопцями завжди проводжав дівчат по домівках. Усю трійцю. Якось жартома, ніби йдучи повз дівчат, хлопці розповіли анекдот, а там ще один і ще. Жартували багато, навіть кепкували, надто Віка, якій пальця в рота не клади, бо по лікоть відкусить. Але закоханий юнак ладен був вислуховувати всі кпини, аби хоч кілька хвилин іти поруч зі своєю художницею, відчуваючи, що серце скавучить у п’ятах голодним щеням.
Цього вечора історія повторилася. Власне, вечір перероджувався в ніч, а та запалювала лампадки зірок і вивішувала їх над головами.
— А он Велика Ведмедиця!
— Де?
— Тю, Любо, нащо так голову дерти? Он, оті зірочки!
— А Мала де?
— Мала?
— Ну, так. Мала.
— А це яка?
— Ну, менша.
Петро підозріло захихотів:
— Така, як ти?
Люба здивовано:
— Тобто? Чому, як я?
— Ні, ну ти ж за ведмедицю менша, Любко! Еге?
Віка раптом штовхнула язикатого кавалера, той поточився й шубовснув якраз у калюжу коло її двору.
— Ну, Віко, стережися!
Але дівчина вже весело сміялася за своєю хвірткою й показувала язика в ніч.
— Ану, спробуй!
Мокрий хлопець виліз із калюжі й безсило показав кулака.
— Язва!
— Мо’, болячка?
— Тьху на тебе!
— Ну-ну, хто з нас обпльований? Дівчата, па-па! І тобі, Петрику, солодких снів!
Хлопець посунув назад, вертаючись додому й на ходу прощаючись із компанією. Востаннє зиркнувши на світло у вікні, сам себе втішив:
— Солодких! Аби ти не наснилася!
І побрів, чуючи сміх за спиною.
— Любо, вас можна провести до світлиці дівочої? — одним духом випалив Мишко, отой колишній товстун-бичок, який нині міг скрутити в ріг навіть дорослого дядька.
Хлопчина нітився з Любою лишатися сам на сам. Відверто кажучи, остерігався, бо дівчата — незрозумілі створіння. Ану, здогадайся, про яку ведмедицю верзуть! Та біда: якщо кавалером бути він не вельми хотів, то другом бути вмів. А чого заради дружби не зробиш? Отож. Навіть Любу до обійстя провести можна: мо’, і не з’їсть?
Любочка, до речі, те самісіньке обмірковувала, пильніше придивляючись до Мишка. Точно. Удень у телепередачі повідомили про вибухи на сонці. От тобі й наслідки! Будь ласка! Перегрівся чи просто зле стало? Він же ніколи її особою не цікавився? Мамочко, а що, як? Що ж робити? А про що говорити? Як поводитися? Лелечко! Оце вона осоромиться. Хлопець іде проводжати вперше в житті! Натомість дівча скептично хмикає й милостиво сповіщає засудженого:
— І де ти, Мишку, таких слів понависмикував? Га? Світлиця! Провести! Нам же по дорозі з тобою, куди ж я втечу?
Юнак приречено кивнув, хоч в уяві натхненно малював усі можливі варіанти втечі. Якби ж то! Микола он руку вдячно потиснув. Ех, друзяко!
— Бувайте!
— До завтра.
І лишилися наодинці. З гірляндами зірок над головою та озерами під ногами. У тиші. Тільки серця — бух-бух. Мов показилися. Микола відчув, як дрібно затремтіли руки, мов у гарячці. Еге, коли один-однісінький раз у житті хворів на грип, так само думки плуталися. Нічого в голову не лізе. Але ж не мовчати йому, як ідіотові.
— Ти… Тобі не холодно?
Леся не знала, що відповісти. Холодно? Вона чомусь не відчуває холоду. І тепла також. Їй просто ніяково й хочеться стрімголов бігти додому.
— Не знаю.
Юнак швидким рухом зняв із себе куртку й накинув на тоненькі плечі, а Леся одразу ж пірнула в чужий одяг мало не з головою.