Леся дряпонула двері, як мале кошеня. Туга зринула в серці раптово, підживлена буревієм дівочих емоцій. А може, і не варто йти до тітки? Гайнути в траву, як у дитинстві, і плакати щиро та гірко? І тоді все минеться? А як і не минеться, то хоч трошки полегшає? Але господиня чи то почула, чи відчула присутність своєї улюблениці й сама відчинила двері.
— Дитино, ти чого?
Жінка хутенько завела раптову гостю до хати. Дівчина мало не схлипувала.
— Тіточко, невже я пропаду тут?
— Де?
— У Бувальцях?
— Чого ж пропадеш?
— А село ж пропадає…
Жінка повільно стягла з голови хустку, як колись її мати. Мовчала. Немов зазирала до книги прийдешнього. У печі тріщав вогонь. Годинник на стіні вихоплював із вічності «тік-так» двадцять першого століття.
— Воно помирає, дівчинко моя. Село — то люди, от і помирає.
— Від чого?
— Від туги.
— Як дід Яків? Він же зовсім трошки прожив, лише кілька місяців… без баби Устини.
Господиня обійняла дівчину й поцілувала, як маленьку. Певно, їй кортіло, щоб покійні батьки поцілували і її, неначе нерозумну дитину.
— Тіточко…
— Що?
— А буває таке кохання?
— Яке?
— Коли одне без одного помирають?
Жінка заплакала. Леся одразу й не помітила, а коли роздивилася, то не стала цікавитися причиною. Тітка плакала красиво. Тихенько. Світло. Сльози котилися з ясних очей і робили їх глибшими.
— Іноді. А іноді хтось із двох лишається на землі.
— Жити?
— Не знаю… Це в кого як вийде.
— Тіточко… Я заплуталася.
Тітка всміхнулася крізь сльози:
— Справді?
Дівчина кивнула, відчуваючи, як усі слова розбігаються в ніч. Як же пояснити? Адже вона сама не відає, що відчуває цієї миті. Однак тітці Дусі не довелося нічого пояснювати, її теплі долоні торкнулися неслухняного волосся, заправивши за вушко вперте пасмо.
— Дурненька моя… Коли кохання прийде, справжнє кохання, ти й миті не сумніватимешся, що це воно.
— Невже?
— Будь певна.
— А як же Микола?
— Йому пощастило полюбити дуже хорошу дівчину. Перші почуття бувають неподіленими, але від того вони не стають гіршими. Колись він це збагне.
— Що ж мені робити?
Жінка підвела юне обличчя ближче до свого й прошепотіла:
— Вчи-ти-ся.
Скільки емоцій здатен вмістити один день?
Прокинувшись із першим промінням сонця, Леся довго лежала із заплющеними очима й уявляла, що сьогоднішній день — це океан. Без початку й кінця, з велетенськими хвилями, глибший за сон, вищий за мрію. Кожен має такі дні. Їх годі пережити знову. Бо як можна, наприклад, двічі закінчити школу? Аніяк. А в неї сьогодні випускний. Вечір і ніч, які розмежують життя, поділять його на сторінки. Одну треба наважитися перегорнути назавжди, іншу… А інша порожня. Що на ній писати, випускники вирішать найближчими тривожними місяцями.
У шибку постукала гілка:
— Тук-тук.
Дівчина всміхнулася й зіскочила з ліжка, підбігла до вікна й відчинила так широко, як змогла.
— Вітре, що буде завтра?
Він залоскотав хвилі волосся й запустив у нього зграйки сонячних зайчиків. Вони бавилися, вистрибували й лізли в очі.
— Завтра буде завтра. На все свій час.
А час того дня ішов якось дивно: то летів, то спинявся. Дівчина ніяк не могла зібрати себе докупи. У її голові пролітали десятки думок, немов у дитячому атракціоні: то вгору, то вниз. Коли ж стрілка годинника невпинно наблизилася до потрібної позначки, дівчина вже не знала, куди себе подіти.
Вона має бути сьогодні гарною. Дуже-дуже гарною, бо сьогодні — її день. Пальці тремтіли, коли вдягала сукню. По тілу повзли мурахи, бо застібала змійку. Косметика лягала на шкіру інакше. Волосся не хотіло вкладатися ні в яку зачіску, тому дівчина втомлено лишила його таким, як було, — вільним.
До кімнати зазирнула бабуся й завмерла на порозі з такими очима, що Леся злякалася й чимшвидше підбігла до дзеркала на повен зріст. Навпроти, зі срібного дна, на дівчину дивився хтось інший. Це не могла бути вона. Навіть рудий Мурко схвально нявкнув і почав тертись об ноги.