— Ану, геть! Зараз мені плаття дитині зіпсуєш, — голос бабуні дрижав від вологи.
Коли ж до господи прибігла розпашіла тіточка, то жінки, уже не криючись, заходилися втирати носи.
— Господи!.. Дусю!..
— Зоє!..
І усмішки на заплаканих обличчях.
Леся вдивлялася в зелень власних зіниць і страшенно хотіла саме цієї миті намалювати трав’яний океан, на якому лежить хмара. Біла й легка, вона колишеться врізнобіч, туди-сюди, взад-вперед. Шматочок неба з квітковим осердям. Якщо вітер дмухне сильніше, хмаринка підхопиться, відірветься й розійдеться над водним простором квітковим дощем. Квіти будуть дрібні й велетенські, ніжні-ніжні й пестливо-чарівні. І кожна з них означатиме дівочу мрію. Господи, яка ж вона гарна, виявляється! І ще… вона — викапана мама!
Школа гула й ворушилася, немов шампанське в пляшці. Люди ж скидалися на бульбашки — іскристі, схвильовані, радісні. На свято, як завше, зібралося все Степове разом із прилеглими селами. З Бувальців пустили спеціальний автобус для всіх охочих. Школа була набита людьми, що маківка насінинами. Аякже! Не щодня ж таке буває. Випускний, як-не-як. Схвильовані батьки й гості забили святкову залу вщерть, стояли в проходах, хтось у когось сидів на руках. За дверима ж яскравою зграйкою метеликів пурхали причинці свята. Дівчата вражали кольорами, фасонами, зачісками. Вечірні сукні пурхали від одного дзеркала до другого. Хлопці в новісіньких костюмах тупцювали на місці й без упину жартували, заспокоюючи тим нервову систему.
— Я так хвилююся, — шепотіла Любочка, вдягнута в ефектну темно-синю сукню.
— Ти підборів вищих не знайшла? — підпустила шпильку Віка, схожа нині на шоколадку чи на горнятко кави: такий теплий був відтінок її випускного вбрання.
— Ні… А вищі мене не втримають…
— Тю, Любо. Я жартую. Ти мені краще скажи, як ти на них танцювати всю ніч збираєшся і схід сонця стрічати, га?
— Не знаю…
— Ой, Лесю…
Дівчина зібрала докупи погляди десятків очей. Надто вирізнялася з натовпу проста у своїй розкоші біла сукня. Не було й запаморочливого мурашника на голові — тільки ледь помітний макіяж.
— Нічого собі! — не втримався дотепник Зайченко й уперше за одинадцять років навчання захоплено роззявив рота, побачивши однокласницю.
— Шановні випускники, просимо вишикуватися!
Схвильована молодь забігала, шукаючи свого місця, щоб востаннє пройтися коридорами ще учнями.
А в кінці протилежного коридору готував свій виступ директор. Юрій Петрович, ще молодий, цього дня по-справжньому розквітнув. Ну… як кущ жасмину. У білосніжному костюмі, білих черевиках, білій сорочці з білою краваткою він ходив і всміхався без упину й спочину, показуючи такі самі білі зуби. А все тому, що свято. Свято в повітрі, свято в головах, свято в словах. Сьогодні все інакше. Щемливо й радісно калатає чомусь дзвоник. І хто це наостанці надумав його дати?
Наче вже був, урочисто ж відзначили, ще й районне начальство насунуло, щоб вихвалитися. Як дах полагодити, то дзуськи, а як випускникам напутнє слово сказати й у дзвоника покалатати, то ми перші. Хоч нащо старим дідкам, спитати б, у дзвоника калатати? Для цього ж малеча була. Рюмсала, бідолашна, аж поки таки здогадалися дитині дзвоника віддати і її ж на руках пронести. Аж упріли, зате ж видовище! Політтехнологи кусають лікті в розпуці. Бр-р-р.
— Петровичу, ти чого? — це вже завгосп, червоний, бо вже схвильований, тільки трошки, бо подія ж…
— Що, Толю?
— Око он сіпається!
Директор чухає свого головного ворога. Ото вже! Уся школа кепкує, навіть дітвора з початкових класів. Треба ж було йому, оку, такому вродитися. Тільки-но його власник починав гніватися, око зараз-таки сіп та сіп. Ще й одне. Ліве, прости Господи!
— Ет… Толю, нічого. Нікого, бува, не принесло?
Завгосп щасливо всміхнувся на всі свої колишні тридцять два:
— Ні-і. Та вже й не приїдуть. Он розпочинається.
— Де? Уже? От його!
— Юрку! Ти де є? — кличе місцева діва, хоч як смішно, а вчителька малювання, і вже абсолютно серйозно — його дружина.
— Лерочко, біжу.
І справді біжить білосніжною тінню освітянських коридорів чи лабіринтів.
Що завтрашній день — лабіринт, думали геть усі випускники, отримуючи атестати. У декого навіть руки тремтіли. Любочка ж із хвилювання таки перечепилася на своїх рекордно високих підборах і мало не завалила директора. Добре, що вірний завгосп вчасно похопився й прийняв удар на себе. Подружжя Вареників спершу ахнуло, потім полегшено видихнуло, а затим вирішило, що винна підлога, покраяна шпаринами, як борознами рілля. Гості стримували усмішки, а Люба — сльози. Зате Віка констатувала: