— І що розсілися? Ніч надворі, а Ромео й досі нема.
— Таж дорослий хлопець, тату.
— Дорослий… Що він сьогодні витворив, я вас питаю? Ото на весь район сміху!
Ніна боялася підвести очі, немов один-єдиний погляд міг пронизати її наскрізь і прибити до підлоги, мов цвях.
— Закохався…
— У кого? У дочку твого бахура колишнього?
Жінка хитнулася, а Василь облишив газету й таки підвівся.
— Батьку, нащо ти так?
— Ще один запитання ставить! Бо я тут господар, матері вашій біс! Ото вистава!.. Квіти до ніг. Тьху!
Ніна заплакала й вискочила з кімнати, Василь пішов слідом.
— Ото ще один! Панькайте жінок, панькайте. Панські ж ми, як-не-як.
Вхідні двері відчинилися й впустили ніч та молодого хлопця. У будинку запала тиша, яка буває перед буревієм чи грозою. Вкрадлива така, аж ворушиться. І повітря таки заворушилося — криком, лайкою, гнівом. Давно ці стіни не чули такого, тому навіть вони винувато згортали невидимі вуха в трубочки й навішували замки` — надто страшно.
Уже перед світом, виснажені до краю, дід з онуком сиділи, обійнявшись, п’яні й заплакані. Старий Федір згадував покійну свою Марію — святу жінку, яка відмучилася поруч довгі двадцять п’ять років п’ятдесят вісім днів одинадцять годин і три секунди. Вона померла в нього на руках, тихо, як і жила. Ні гроші, ні зв’язки, ні ті розхвалені закордонні клініки не допомогли, хай їм трясця!
— Миколо…
— Діду…
— А женися!
— Як?
— Любиш?
— Люблю.
— То ждати чого? Гроші ж є. Тьма грошей… а щастя нема. От як так?
— Не знаю, діду. Леся не піде.
Червоні очі кліпають, немов серед пустелі натрапили на океанського кита, який важко дихає, занурившись у пісок і сонце.
— Як? Як не піде?
Хлопець із похнюпленою головою шепоче:
— Не любить.
— А хто те питає? Моя Марія теж не любила… Спершу… І що?
— Та Леся вчитися ж хоче…
— Нащо? — не міг зметикувати князьок місцевого розливу. — Вона ж за тебе заміж піде? За Панського!
— Не йде.
— Це ще ми побачимо, синку… Ой побачимо…
Ранок приніс новий день, а заразом і головний біль. Випускники стояли коло порога поля й дивилися вдалеч. Дівчата розчулено плакали, немов в оцю саму хвилину мали розлучатися на віки-вічні. Хлопці курили, навіть ті, хто до цього й цигарки в руки не брав. Люба роззулася й стояла боса, по кісточки в куряві, а Петро Зайченко вперто мостив їй до ніг свого піджака.
— Сонце сходить.
— Де?
— На сході.
— Та ну тебе!
Справді, з надр землі поволі викочувалося величне й щораз нове кружало сонця. Точніше, вогняна куля була та сама, але на крихітній планеті її поява завжди знаменувала новий день.
— От і все. Хто куди тепер?
— Еге, відшумів випускний, як година.
— Угу. І прощавай, школо!
— Добрий день, нове життя!
— Нове щастя!..
— Та Микола — її щастя! Тітко Зоє, що ви пручаєтеся, га? Самі ж бачите: хлопець закоханий. Чого вам ще треба? Грішми журитеся? Весілля ж беру на себе. Столиця буде лікті кусати, так загуляємо! Ого-го-го!
Старенька дивилася на несподіваного гостя, як на прибульця з космосу. Жінка навіть підозрювала, що тільки-но він протверезіє, затія з раптовим весіллям лусне, як мильна булька на сонці. Але тої миті Федір Якович говорив переконливо й так махав руками, що аж заточувався.
— Та кажу ж, Лесі спитати треба! Що я? Не я ж заміж іду!..
Ще хмільний і через те м’який Панський кинувся цілувати господиню, а та перехрестилася налякано.
— Та що ви як нерідні, свашко? Дайте я вас обійму, ріднесенька. Заміж не кличу, але онуку заберу. Житиме, як вареник у сметані, ваша дівчинка. Хоче — золото, хоче — камінці там, брязкальця, шубки, сукні. Тільки, теє… — у цьому місці гість відверто заголосив, — правнука хочу!
Коли потенційна майбутня мама зайшла до хати, то одразу ж захотіла вийти, але стрималась і чемненько привіталася. А старий Панський тої самої миті розпустив хвоста, як півень бойовий, і кинувся грудьми до перемоги:
— Красуня!.. Ой, яка ж красуня! Правнучок удалий вийде.
Дівчина хаотично озиралася по кімнаті, немов шукала підказки чи опори.
— Золотце ти моє!.. Ой, Миколине!.. Коротше, Лесю, обирай день весілля. Я сьогодні добрий.
Дівчина мовчала, відчуваючи, як кров шугнула й дзвенить у скронях дрібними дзвіночками.
— Яке весілля?
— Ваше з Миколою. Вітаю!
— Бабо…
Господиня кинулася рятувати ситуацію так, як могла. Скрученим пальцям довго не вдавалося відкоркувати пляшку самогонки, але зрештою гість таки скуштував медової, затим хлібної, а там і винця хильнув виноградного.