— Бачила. Ех, Лесю, не ятри рану. Це ти на що натякаєш? Мовляв, на чужому нещасті свого щастя не збудуєш?..
— Ні. Любочка не руйнувала чужого щастя. От тільки свого не має.
— Угу. Якби не Артемко, Любка, певно, утекла б. У якусь халупку заховалася й була б щасливіша, аніж у хоромах Панських.
— А мо’, воно мине?
— Шлюб не минає, мила моя, він розвалюється, — сумно відказала Віка й додала ще сумніше: — А деякі нещасні тримаються одне одного роками. Ти скажи чому?
— Не знаю. Мені здається, що відповіді маємо шукати не ми…
Віка знову хнюпить голову й тихенько плаче. Сльози крапають у чашку й змішуються з чаєм. Усе як у житті. Мішанина, і годі.
«Цікаво, як це — змішувати фарби?
Невже, лише поєднуючи щось із чимось, можна створити третє?
І воно буде новим?
Кажуть, що ти вмієш малювати.
Намалюй мені новий світ.
Будь ласка».
Леся вчитувалася в слова, мабуть, удесяте. Знов і знов. І щоразу дивувалася. Хто ж це? Кортіло негайно ж натиснути зелену кнопку виклику, але завжди щось стримувало останньої миті. А що, власне, вона скаже? Як фарби змішують, чи що? До речі, цієї миті й телефонувати незручно. Усе одно як слід не розчуєш. Есемеску дівчина отримала, коли їхала додому в запиленому автобусі, а у вікні раптово підгледіла літо. Воно вийшло, босоноге, зеленооке, у рудому ластовинні й весело всміхалося щербатим ротом.
— Диви, який кумедний хлопчик!..
Леся втримувала погляд на ньому якнайдовше, навіть озирнулася назад, але малий зник, змінившись новими картинками. Подруга дрімала поруч і бачила хіба що сни. Віка нещодавно влаштувалася санітаркою в хірургічне відділення (Леся навіть боялася припустити, як саме) і після нічних чергувань засинала практично скрізь.
— Віко, скажи. Хто може просити намалювати новий світ?
Віка скептично зсунула бровенята й пробурчала:
— Той, кого реальний не влаштовує.
— А тебе влаштовує цей світ?
— Смішна ти.
— От! Але ж ми не просимо намалювати інший.
— Господи, та відчепися ти! Художниця! Кому ті намальовані світи взагалі потрібні? Живемо ж у реальному!
Леся замовкла й до кінця дороги думала про своє.
Бувальці зустріли студенток закуреними вуличками і ямами на дорозі.
— От халепа! Мало новісінька сандаля не розпалася!
Віка метала блискавиці.
— Скоро дороги зовсім не буде. Це ж як дощ, то йди й топися любесенько. А що? Втопишся — і каменя на шию чіпляти не доведеться.
— Віко!
Подруга вмовкла, бо дівчата якраз проходили повз будинок її дитинства. Мимоволі насупилася, і навіть височенькі підбори не завадили дівчині якомога швидше проминути рідне обійстя. Бідолашна рідко навідувалася в Бувальці, остерігаючись, що минуле засмокче й поглине, як чорні діри в космосі. Леся ж не чіпала та й особливо не вмовляла, хоч завжди раділа, коли в село вони їхали вдвох. Їй так було легше… дивитися, як воно помирало. Поволі. Певно, з такою швидкістю ширяться пустелі, а води точать скелі. Непомітно. Адже змін не помітиш, надто коли спостерігаєш картинку щодня, однак за кілька місяців (що вже й казати про роки!) вони стають фатальними. Це як зі смертенними. Лесі від того боляче. Фізично. І недарма. Лише за кілька кроків серед горіхового царства чорніє кістяк її дитинства. Серед решток школи тепер гуляє хіба що вітер. І навіть привид рудого білченяти встиг забути, хто такі діти.
— Лесю…
— Що?
— Ходімо. Чого застигла?
— Нічого. Просто.
— Бабуся ж чекає. Певно, коло хвіртки стовбичить півдня. Хіба не знаєш?
Леся світлішає. Село — це ж не просто будинки. Доки живуть люди, житиме й воно.
Бабуся зраділа, вгледівши дівчат. Старенька завжди мінилася на обличчі, коли з’являлася Леся. Ніби молодшала. Віка жартувала: мовляв, найдійовіша пластична операція — після розлуки побачити кохану душу. Бабця кивала рукою: мовляв, нахапаються слів розумацьких, а їй і без них добре живеться, бо онучка повернулася.
— Бабусю, я Ромашку видою. Можна?
— Та йди вже, йди. Худобина чекає.
Леся бігла до повітки, як на побачення. Ромашка справді чекала на господиню, раділа щиро, облизувала шершавим язиком і мукала так голосно, що Мурко змушений був тікати в тихше місце.