Дівча те бачило й тішилося найменшому успіхові, крихітному крокові, який вів уперед, до нормального життя.
— Хороша моя! Бабцю…
— Що?
— Не лякай мене більше так. Добре?
Старенька всміхалася й нишком стримувала сльози вдячності. Її дівчинка виросла. Так швидко виросла. Красуня стала, а серце в грудях відкрите всім вітрам. Мов без шкіри. Де ж ти є, її доленько? Оце б заміж віддати, тоді й помирати не страшно.
— Бабцю…
— Що?
— Я картоплю копати. Латочка невеличка лишилась. А мені ж скоро… на навчання.
Старенька кивнула, підперши всохле підборіддя рукою. Вона тепер днями дивиться у вікно. Усе дивиться й дивиться… Мо’, кого виглядає?
Вересень дзвенів блакиттю. Такого прозорого неба восени Леся ще не бачила. Ішла міськими вуличками, вдихала грудьми рух, гамір, блиск і подумки прощалася. Вона повернулась в університет, щоб перевестися на заочний відділ. Бабусі нічого не сказала й тітці не призналася, але надумала твердо. Хоч боліло, ще й як боліло. Хотілося повернутися до своєї кімнатки на околиці міста, торкнутися пензлів, дістати фарби й забути про все на кілька днів. Просто малювати. Вона так і зробила. Малювала. З ранку до ночі. Як одержима. Немов смертник перед розстрілом.
Господиня, тітка Віра, дивилася на вимащену фарбами дівчину й хитала головою. Жінка здогадувалася, однак у душу не лізла, нічого не розпитувала. Тільки чай ставила поблизу мольберта, а той холонув за кілька годин, бо художниця не могла відірватися від свого творіння й на мить. Це все одно, що під час пологів запропонувати породіллі трохи перепочити. Лесі здавалося, що коли зупиниться, то й дихати перестане. Тітка не сварила, не змушувала, натомість тихенько забирала чашку, а на її місце ставила іншу, гарячу й запашну, сподіваючись, що до чаю таки дійде черга. Коли навколо чорнильною завісою спускалася ніч, дівчина поверталася в дім знесилена, виснажена й щаслива.
Картини, що народилися тими вересневими днями, були дивовижні. Навіть Леся простоювала навпроти своїх праць по кілька годин і просто дивилася. Ота золота рідина щастя, яка назбиралася в дівчині, тепер вихлюпувалася назовні потужними хвилями, передчуваючи, що скоро не матиме такої можливості.
— Неймовірно. Лесю!.. Як так? Ти не можеш кинути навчання! Ти бачиш їх? Ти ж не сліпа! Дівчинко, та я особисто знайду найкращий реабілітаційний центр і приміщу туди твою бабусю! Послухай мене. Це ж злочин! Злочин — ховати талант, закопувати його в глушині! Де ті Бувальці? Що таке Бувальці? Лесю… дівчинко… надіє моя! Довірся досвідченому дядькові. Я багато бачив, багатьох учив… Але ти… ти одна така. Розумієш?
Леся сиділа, низько схиливши голову. Кожне дальше слово гострим лезом відтинало невидимі крила.
— Олександре Вадимовичу, я інакше не можу… Правда! Бабусі сімдесят дев’ять… Який центр? Найкращі ліки — рідні стіни й рідні… люди. Наша сусідка, тітка Дуся, доглядає бабусю, коли мене нема. Вона чуйна й добра жінка, кращої опіки годі й шукати. Правда! Вона готова бути поруч із бабцею день і ніч.
— То в чому проблема? Лесю, ти не можеш кинути навчання.
Дівчина видихнула одним духом, немов під водою. І не знати, чи вдихнеш знову, чи повні легені води набереш.
— Її очі…
— Що з очима?
— Туга. Вона такого кольору… безіменного. Минулих вихідних я запізнилася на автобус і пішки йшла кілька кілометрів. Звісно, зателефонувала, попередила. Але коли підступила до будинку, Олександре Вадимовичу, у вікні були її очі. Тужливі, застиглі, ледь-ледь живі. Бабуня, певно, сиділа б до ранку або й до нового пришестя, доки б не діждала своєї дівчинки. Розумієте?
— Не зовсім.
— Знаю, що вона житиме тільки тоді, як я буду поруч. Поки що так. Може, за рік чи два…
Чоловік спохмурнів, дістав із шухляди пляшку найдорожчого коньяку, налив склянку й випив одним ковтком, сидячи за робочим столом, чого не дозволяв собі ніколи. Тримав для гостей, різних там комісій, нарад… а тут не втримався. Дивився на зеленооке дівчисько й розумів, що самогубця, закопує себе живцем у клятих, Богом забутих, закинутих і пропащих Бувальцях. Господи! Ще ж і назва яка! Були…
— Слухай. Як хочеш, але випущу з кабінету, тільки якщо лишишся на заочному відділі. Переживе твоя бабця кілька тижнів сесії. Зрозуміла? Навіть чути більше нічого не хочу. За документами сам особисто простежу.
— Та я ж про це й прошу.
— Чув уже. Просить. Слухай, Лесю, і ще… Картини свої останні… вересневі… Дай мені до часу. З грошима ж сутужно? Чого мовчиш? Отож. Де ж на селі гроші? Не в землі ж зариті? Як удасться, то спробую щось продати. Не віддати, а продати. Звісно, сум захмарних не обіцяю. Сама знаєш, художники стають багатими тільки по своїй смерті… Але тобі до того далеко. Що зможу, те зроблю. Звісно, краще було б лишити… виставку організувати… Ото життя! Такий талант — і в злиднях! Ще й у селі! Вирок, та й годі!