Леся вдячно зиркнула з-під бровенят і всміхнулася:
— Ви мій завжденний рятівник!
— Дурень я, Лесю, дурень! Не зміг такого таланта втримати коло себе. Ет! Життя…
«Мені сьогодні вночі чулися пісні цвіркунів.
Ось. Лежу й намагаюсь уявити їхні крихітні скрипки.
На своєму дев’ятому поверсі.
Хіба з такої висоти можна почути комашку в траві?»
Леся вдруге перечитала нове повідомлення, підвелася з ліжка, підступила до вікна, висунула голову якнайдалі в стиглий вечір і завмерла.
Співають? Авжеж. Чи не востаннє. Бо осінь. Трави сухі. Вересневе небо перекотилося в жовтень, а той круглий, мов місяць, що над головою завис. Тиша. Здається, навіть інші планети слухають гру крихітних скрипок. Дівчина швидко, щоб не передумати, натискає кнопку виклику. Довгі-довгі гудки, а потім знову самі цвіркуни в травах. Не відповіли. Дівчина дивиться на телефон у долонях, немовби він може знати, хто ж там, по другий бік зв’язку? Чиї пальці тремтять, а голос… Чи є він? Леся зітхає. Може, так треба? А потім нашвидкуруч друкує відповідь:
«Спасибі за нічний оркестр під вікном. Могла ж і проґавити».
Хвилина. Лише хвилина тиші — і телефон сповіщає про отриману есемеску. Смайлик і коротке «Добраніч!». Дівчина усміхається. Що ж. Нехай. Хочеш бути таємницею? Будь ласка. І вже сонно шепоче по дорозі до ліжка: «Добраніч і тобі!»
Уранці Леся найперше намагається віднайти в траві бодай одного цвіркуна, щоб розгледіти його як слід. Однак осінь ховає останню згадку про тепле літо з його невидимими оркестрами в травах. Це ж треба!
— Ну от! Уже зовсім осінь!
Леся щодня порядкує на городі, даючи ладу останнім грядкам. Учора ламала кукурудзиння, складала у величенькі купи й палила. Багаття рвалося до нічного неба, немов збиралось і його підпалити. Красиво! Сьогодні домовиться з дядьком Тихоном про сіно. Довелося докупити, бо Ромашці на зиму може не вистачити. Дядько має привезти його возом, а вона до вечора тягатиме його на горище й пропахне наскрізь луками. А ще треба приготувати обід і вечерю. Може, борщ? З червоною квасолею. У печі. Щоб пахло на весь двір. І бабусю треба вивести під небо. Вона сьогодні має зробити вісімнадцять кроків, бо вчора їх було сімнадцять. І так щодня — на один крок більше.
— Лесю…
— Що? Тобі зручно отут?
Старенька сиділа на стільці, закутана в теплу хустку — подарунок тітки Дусі — аж до п’ят, і вдивлялася в осінню вись. Там ґелґотали дикі гуси. Їх не було видко, але було добре чути. Птахи покидали рідні гнізда й летіли на довжелезні півроку під інші небеса…
— Лесю… Це я на весну й до сина дочалапаю.
Леся сховала очі. Вона вже кілька разів була на батьковій могилі без бабусі. Старенька не просила, але Леся знала, що так треба заради спокою хворої. І ось. Будь ласка.
— Звичайно. Удвох підемо.
— Неодмінно. Бо вже п’ятий місяць не бачилися… П’ятий місяць…
Час справді округлювався, накочувався й нагромаджувався. Леся відчувала, що її законсервували в ньому. Вкинули, як метелика в банку, і тепер спостерігають збоку. Чи не злетить, бува?
Їй було тісно. Так тісно, що повітря бракувало. Дівчина не прогулювалася до крамниці, а брела напівмертвим селом. На кожній-кожнісінькій вулиці чорніли вікна мертвих хат. І з кожним роком оте невидиме кладовище розросталося, збільшувалося і, неначе пухлина, поглинало все село. Люди роз’їжджалися. Хто куди, аби звідси. Улітку ще хоч дачники оживляли сільську тишу, а взимку на селі лишалося, мабуть, коло сотні людей. Та й то старих-древніх, що стерегли чи то минуле, чи загублений рай.
— Як ти тут витримуєш, Лесю?
— А що лишається, Вікусю?
Подруга замовкала. Не мала що відповісти. Таки не лишалося нічого.
— А знаєш, я маю тут час, щоб думати… І я трошки малюю… подумки. Вигадую картини.
— Дурниці! Господи! Вам би з бабцею ремонт такий-сякий зробити, бо й стеля на голови сиплеться.
— Знаю… але ж гроші…
— Отож. Усе вони — гроші… Отрута людства… Їй-богу! Це ж вони, виходить, визначають, кому жити, а кому помирати без ліків. Еге?
— Нам із бабусею вистачає.
— Вам. А я щодня тільки те й чую, що чек на стільки… лікареві до конверта поклали стільки… препарат в одній аптеці дістали за стільки, а в другій за стільки… Та людям на їжу не вистачає! Що вже й казати про лікування! Он мої… мамка з Ромчиком своїм… Уявляєш? Завезла хліба, то вони від’їстися не можуть. Розкраяли буханця за п’ять хвилин і проковтнули. Картоплю їдять у лушпині, таку-сяку морквину, цибулину, а на хліб нема.