— То, мо’, зароблять?..
— Де? Навесні ж нічого не саджала — от і зимуйте тепер, любчики-голубчики! А гроші лишити боюся. Ще проп’ють.
— Хочеш, я буду заносити?..
— Правда?
— А що? Буду. Не пропадати ж людям.
— Скажеш таке. Людям. Хвала Господу, що батько повіявся кудись, а то б було в тих людей… Щоправда, Ромчик — не те, зовсім не те. Лише цілуватися лізе безперестанку, плаче й лізе. Мовляв, донечко… Ото вже старий дід!
Леся всміхалася й напівжартома пускала шпильку:
— Чого старий? Одного віку з твоїм коханим.
— Та ну тебе! А твій, певно, ще й не народився!
А за два тижні… Розмова на порозі листопада. Уже голого.
Віка приїхала несподівано й була схожа на мару. Усе мовчала й думала, думала й мовчала, доки Леся не стрималася:
— Віко…
— Що?
— Як твої справи?
— Розумієш… Він розлучається.
— Правда?
— Обіцяв поговорити. Я йому, Леська, ультиматум поставила. От!
— Який?
— Або вона, або я і… дитина.
Леся роззявила рота й забула, що треба дихати.
— Дитина?
Подруга потупила очі в підлогу.
— Ти вагітна?
— Так вийшло. Я не планувала. Правда.
— Але… як? А як робота, житло?
— Як? Є декретна відпустка на такі справи. А з гуртожитком… Не знаю. Він обере нас. Він любить. Тож готуйся гуляти на весіллі. Будеш за старшу дружку.
У змерзлій траві за вікном спали геть усі цвіркуни й бачили літо. Люди дуже подібні до них. За півкроку зима, а вони все марять про щастя.
Коли пізнього вечора в хату заповзла бліда Віка, Леся ні про що не стала запитувати. Відігріла, закутавши в теплу ковдру, заварила чай, відкрила суничне варення, запалила свічку. Їй чомусь захотілося побути коло живого вогню. Електричне світло дратувало. І ледве вона його вимкнула, як почула, що в кінці вулиці загула машина й від’їхала геть.
— Він?
Віка тихенько кивнула у своїй нірці. Якби ж так просто було заховатися від усього світу, загорнувшись у ковдру по вуха й очі, щоб не бачити, не чути, не відчувати…
— Що будемо робити?
Подруга заскавучала приблудним щеням:
— Оце я вклепалася!.. Лесю, його фіфа погрожує з медучилища турнути з вовчим квитком. Вона може. Що робити?
— Поживи тут.
— Ох, Лесю-Лесюнечко, гірке ж яке воно, оте кохання!.. Тáнком по серцю проїхало, живого місця не лишило. А він… боягуз послідущий! Але ж дитинка… Лесю, пізно щось робити.
— Ти що! Ой! — Леся стишила голос, озираючись на двері кімнати, де спала бабуся. — Оце вигадала! Не занапащай свого життя.
— Уже занапастила. Дай випити.
Леся заблимала.
— Що?
— Чаю дай… і варення суничного. Воно не з того лісу, де вовк живе?
— Ех, Віко, Віко, яка ж ти дитина!
— Угу. Мені його фарбована сучка так і сказала. Що я малявка соплива. Бодай їх!.. От візьму і вийду заміж! На злість!
Леся розсміялася — і вогник свічки заблимав, а кімната затанцювала.
— Чого смієшся? Гадаєш, нікому не потрібна?
— Ти своїй крихітці тепер потрібна!
— А маляті батько треба, от! Усе! Хай йому біс, рідному татусеві! Буде інший. Замучив своїми освідченнями, тінню ходить, уже й ховалася від нього. Квіти… цукерки… подарунки… Хай тепер тішить!.. Коли любить.
— Віко, а можна так?
— Як?
— Без любові.
Дівчина скрутилася калачиком і заплакала:
— А я вже, Лесю, своє відлюбила.
— А хто він?
— Хто? Чоловік. Ремонт робив у гуртожитку. Роботяга.
— А…
— І дім свій має.
— Звідки знаєш?
— Просив господинею в дім зайти, а я, дурна, за коханням бігала. І добігалася…
— А може, не спіши…
— Ні, Лесю. Нема іншої ради. Куди ж я з пузом? У мене, як у Любочки, нема батька з ненькою. Ой, що ж це я плету? Є, але хіба до них сунешся? І куди?
— До мене… до нас…
— А жити за що? Ні, Лесю, я в цьому болоті не виживу… І дитини не гноїтиму. Вирішила. Хай тепер лікті кусає, опудало хірургічне.
Чи кусав, того ні Віка, ні Леся не дізналися, але весілля таки відгуляли. І сукня була біла-біла, от лише гостей обмаль. Хоч Валерій, обранець на роль майбутнього татуся, з радощів ладен був увесь гуртожиток запросити разом із Бувальцями, але Віка не дозволила. Не хотіла вистави. Бо мало не плакала, озираючись, чи не з’явиться, не візьме за руку й не вкраде просто з рагсу той, чия дитина мала ось-ось заворушитися під серцем.