— Сідайте. Мене звуть Леся Михайлівна. Ми з вами будемо чаклувати.
Діти всі як одне блимають здивовано, а дехто роззявляє рота, ще трошки — і сонна муха влізе.
— Авжеж. Чаклувати. Ми будемо створювати інші світи.
— Які? — не втримується руде хлопченя.
— Справжнісінькі. Але вони будуть такі, якими ви їх захочете створити.
— Правда?
— Аякже.
— А ви що, і чарівну паличку маєте?
Леся всміхнулася й заховала за спиною пензлика.
— Звичайно.
— А де ви її купили? — пролунало суто ділове запитання.
— У крамниці.
— Ні! У крамниці лише іграшкові палички продають… з вогниками, але то не те.
— Згодна. Що ж… відкрию вам таємницю…
Оченята не кліпають, дивляться пильно, а на лобиках зморшки цікавості розповзаються.
— Чарівні палички лежать у вас на партах… у кожного.
— Де? Де? Де?
— Ану, подивіться уважніше! Хто здогадається?
Блакитнооке дівча з рожевим бантиком усміхається беззубим ротиком:
— Ага! Це ж пензлик. Ми будемо малювати! Ви ж учителька малювання?
— Ех! А ми хотіли чаклувати.
Леся озирається.
— А хто нам завадить зовсім трошечки почаклувати? Ніхто. Хочете, щоб пішов сніг?
— Зараз?
— Перший?
— Сніг!
— Хочемо!!!
— Тоді намалюймо його. А щоб сніг прийшов до нас по-справжньому, а не лише на папері, намалюймо для нього вогники-маячки.
— Нумо!!!
— А як це? Вогники-маячки?
— Ну, вогники-ліхтарики, щоб сніжинки згори могли розгледіти їх тут, на землі. Ви ж тільки уявіть, як їм там високо, а земля під небом. Ану, спробуй розгледіти!
— Овва!
— Я хочу намалювати ліхтарики!
— І я!
— Молодці! Але треба вигадати, де б вони могли висіти, щоб ніхто не здогадався, що то ліхтарики. Подивіться у вікно. Ну ж бо!.. Як ми їх засекретимо? Що схоже на червоний ліхтарик?
— Яблучко!
— Яблука!
— Ну от! А кажете, що не вмієте чаклувати. Намалюймо яблуньку з ліхтариками-яблучками й перший сніг.
Дітлашня захоплено висолопила язички й заходилася чаклувати. Чаклували так натхненно, що дехто й упрів. А Леся ходила між парт, дивилася на аркуші, допомагала, хвалила, підказувала й була схожа на великий ліхтар. Велетенський і яскравий маячок для щирої дитячої творчості. Наприкінці уроку дітлашня зносила закінчені малюнки й розвішувала просто на дошці.
— Ой! Дивіться, сніг!
— Де?
— Он!
— На малюнку?
— Та ні, за вікном!
— Сніг!!!
— Ура!
І здивовані блакитні оченята під рожевим бантом.
— Виходить, це ми його начаклували?
Леся народилася. Трапляється таке. Людина народжується вдруге вже усвідомлено, коли знаходить себе справжню. Вона знайшла й розчинилася в собі знайденій до останньої краплиночки. І діти те відчули. Діти вміють відчувати. Неймовірно, але всі учні, навіть старші, бігли до кабінету малювання, передчуваючи щось надзвичайне. Леся Михайлівна всміхалася вже на порозі й впускала не до кабінету, ні, а до магічного світу, у якому неможливі речі ставали цілком можливими, ба більше — реальними. Їх можна було не тільки намалювати, але потримати в руках і навіть показати іншим.
— Це я тебе впускаю до своєї мрії.
— Ой! Яка вона рожева!
— А я малюю гаряче морозиво. Бо сестричка морозиво обожнює, а все хворіє й хворіє.
— А я… я намалюю космос.
— Я квітку, у якій живе сонечко.
— Яке сонечко?
— З крильцями.
— А я думав, що справжнє.
Леся тішилася, ні, вона літала. Знову. Цього разу так високо, що могла торкнутися чолом нерозважної хмаринки. Дівчина йшла коридорами школи, своєї школи, у якій навчалася стільки років, але тепер приміщення видавалося іншим. Тут нічого не додалося і ніщо не зникло, але вона в цих стінах була вчителька. Молодесенька. Тендітна. Старшокласники спершу навіть уважали її за свою. Але вчительку. І не лякали її гори шкільної документації, оформлення кабінету, семінари, наради, гості в школі й відкриті уроки. Леся пливла освітянськими водами, помічала підводні течії, навіть гостре каміння, але минала те все легко, бо любила… дуже любила свою роботу.
Прокидалася ще вдосвіта, поралася в господарстві, готувала сніданок і обід, допомагала бабусі з ранковими справами, випивала чашку чаю — гостинець тітки Віри — і бігла на автобусну зупинку, де її мав забрати старенький шкільний автобус. Він їхав повільно, часом скрипів, неначе жалівся на долю, але дуже любив дітей, бо збирав їх у навколишніх селах і відвозив до школи в Степовому, щоб училися. Водій, дядько Степан, хвацько підкручував вуса й співав щось українське. Казав, що козак. І підморгував. Діти дуже любили ті його пісеньки, хоч кожне в кишені мало мобілку, щоб розважитися в дорозі. Проте вони слухали. Навіть ті, що вдавали, ніби їм байдуже до козацьких пісень. Лесі вони теж подобалися, от тільки дівчина починала підозрювати, що більшість текстів складає вусатий виконавець.