— А чому?
— Бо… приревнував…
— До кого?
— До колишнього…
— Йой-йой! А було за що?
Молода жінка скривилася:
— Якби ж то. Він і не дивиться на мене. І я ні на кого не дивлюся. Залякав Валерик так, що вже й стовпи оминаю, а як приревнує? Він шалений. Убити міг.
— А давно… Чому нічого не казала? Ти… тому й телефонувала рідко? І не приїздила?..
— Еге. У в’язниці я була. Сама ж туди себе й запроторила. Дурна. Та якби ж то сама, а то й дитинка… Лелечко! І чом же я така нещаслива? Чом по колу біжу? Від батька-деспота в обійми старця… Чоловічого захисту хотілося, уваги, досвіду… — схлипнула й проковтнула. — Батька хотілося… справжнього. Дістала… А потім ще й Валерик. А куди було йти? Куди бігти?
— Віко… Це ти? Правда? Та ти гори здвигнути можеш… У тобі ж енергія вирує… Чому нам не розповіла? Чому не пішла одразу?
Жінка заплющила очі, наче те, що скаже із заплющеними очима, не таке страшне буде:
— Боялася. Я б і сьогодні не наважилась, якби не ніж…
Жінки аж присіли й занишкли.
— Він його в мене кинув, коли на кухні були. Лезо пролетіло за сантиметр від живота.
— Лелечко!..
— Коли б не Ден, я б не жила.
— Ден? Собака?
— Ага… Я коли тікала… розуміла, що секунда-друга — і наздожене мене. Вулиця глуха, на ній і вбивати будуть — ніхто не бачитиме, коли Ден вискочив і ну кидатися… на господаря. Свого господаря. А той… тварину ножем у живіт шурхонув. Бідолашне заскавчало — і ну тікати… Тільки слід кривавий… А Валерик із ножем суне… Я… стою посеред вулиці, дитинка б’ється в мені, жити хоче, а я й кроку ступити не можу.
— Лелечко!..
— Бабцю Зоє, певно, мій янгол-охоронець прокинувся. Бо звідки взялася машина?.. Таксі. Воно з іншої вулиці їхало, я б не встигла до повороту добігти, а… Ден устиг… Кинувся під колеса… Зупинити хотів.
Жінки закрили обличчя руками.
— Боженьку милий!..
Віка лежала тихо. Дослухáлася до життя в собі, а перед очима бачила вірного друга із задертим догори хвостом.
— Ден там і лишився… Поховати треба…
— Дівчинко!..
Нещасна вибухнула плачем, ридма ридала, кусаючи губи до крові, стискала кулачки й усе просилася до свого собаки.
— Ну… тихше!.. Цить!
— Він мене рятував! Лесю! Собака мене рятував! А я своєї дитини мало не вбила. Чого? Нащо терпіла? Чекала… Чого чекала?
— Цить!.. Годі! Тепер усе позаду. Треба жити… далі. Дитинку он народити здорову, виростити.
— Бабцю Зоє, як? Як?
— Не ти перша, не ти остання. Дивись, ще й щастя в долі виторгуєш!
Жінка спалахнула:
— Ненавиджу. Та я їх усіх ненавиджу!
«Знаєш, інколи хочеться тиші. Цілковитої.
Так, щоб увійти в неї, як у воду, зануритися з головою й розчинитися.
А часом… її боїшся, як смертельного ворога.
Цікаво чому?
Адже тиша однакова.
Начебто…»
Леся перечитала повідомлення й прислýхалася до власної тиші. У ліжку-гамаку вже спала Віка, поклавши руки на живіт. Вона завжди так робить. Боронить чи перевіряє, що той на місці, з нею, а в ньому — маленьке життя. Леся навшпиньки підійшла й тихесенько розправила ковдру, щоб тепліше було… обом. Потяглася до чола, спробувала забрати неслухняне пасмо, коли Віка сіпонулася й підскочила так швидко, що ліжко гойдалкою мало не перекинулося.
— Ш-ш-ш… Це я.
Сонна жінка озирнулася сполохано і, пересвідчившись, що в безпеці, знову лягла й заховалася під ковдру.
— Вибач, я не хотіла… Усе добре.
— Нічого. Я звикну.
— Солодких снів!
— І тобі!
Леся вийшла до іншої кімнати, стала над ліжком бабці й кілька хвилин спостерігала, як спить старенька, а потім швиденько заскочила на піч і вже в темряві слухала, яка ж вона, її тиша. Потім дістала телефон, покрутила в руках. Як отой таємничий хтось так тонко вловлює її настрій? А втім… Навіть до таємниць звикають. Дивно, але Леся вже й не сумнівалася навіть, коли друкувала у відповідь те, що відчувала:
«Мені здається, що тиша буває різна…
А ще частіше різними в тиші є ми».
З того боку зв’язку їй надіслали сонного смайлика. Леся позіхнула, заплющила очі й пірнула в сон, але ненадовго. О третій годині ночі її збудила Віка.
— Води відійшли.
— Що? Та рано ж іще… Шостий місяць.
— Треба негайно в лікарню.
— Господи!..
— Дівчатка, що сталося?
— Перейми.
— Мати Божа! Біжи до Панських! Василь відвезе, бо «швидка» в нашу глухомань поки доповзе. Хутчіш, Лесю!.. Швидше!