І почалося. Плітки, сварки, брутальність, душевна вбогість. Стільки гидоти директорський кабінет, мабуть, за всі роки свого існування не знав. Просто-таки потонув у болоті. Чи в багні? Коли не сказати точніше. Озлоблена жінка неначе з ланцюга зірвалася. Цькувала, лаяла, шикувала всіх у шеренгу, їдьма їла. Хоч світ за очі тікай. Особливо перепадало порядним. Заздрість — страшна сила. Ой, страшна. Леся потрапила в чорний список чи не першою, бо Панський пригадав кинуте з розпуки «прокляну!». Не вмів, бідолаха, забувати і прощати. Сьомий десяток на світі жив, а так і не навчився нічого.
— Лесю Михайлівно, яка сесія? А дітей куди? У нас літній табір.
— Але ж сесію заплановано на кінець травня — початок червня.
— Ну-ну! Декому й екзамени клепки не вставлять.
— Маю законне право.
— Законне? Мо’, ще й відьмацькі замови згадаєш?
Леся чула, як гупотіло в скронях. Хотілося смачно плюнути простісінько в розмальоване лице. Однак вона розсміялася.
— Смішно? Чого смієшся?
— Думаю, чи будуть вам личити бородавки на носі…
Директриса мимоволі витріщилася в люстерко, що висіло на стіні, але, не помітивши ніяких змін, полегшено кинула:
— Їдь уже!.. Аби з очей! До того ж нам дипломовані спеціалісти потрібні, а не всяка… шушваль.
Леся поїхала на сесію, відчуваючи що тікає сходами. Усе біжить, біжить, біжить і ніяк не збагне, угору вони ведуть чи вниз. І чи є там, де вона опиниться, двері, щоб можна було вийти?.. Чи зайти?..
Дах кінчається небом
«Усі дахи кінчаються небом. З них легко падати, але іноді можна й злетіти вгору…»
Леся поспішала на свято першого дзвоника. Вибігаючи з будинку, перечитала повідомлення й усміхнулася. Просто сьогодні був такий день. Якщо доведеться падати з даху, то вона розпростає крила й злетить увись, схожа на білу й легку хмаринку. Її переповнюють радість, надія і ще щось. Аж коліна тремтять… Чи, може, то зависокі підбори? Це Віка винна. Збирала сьогодні подругу до школи, неначе на перше побачення. Змусила мало не силоміць купити нову сукню, ще й оцю білу. Зовсім непрактичну… Підперезала зеленим паском. Нагледіла для подруги новесенькі черевички за півціни: акція, здається, ще й Лесин розмір і колір… Колір квітучої трави. Який вигляд має трава, коли цвіте, Леся лише здогадувалася, але придбати взуття була змушена, бо Віка бурчала б ще місяць. Вона те вміє. От і останні півгодини бубоніла про зачіску, аж поки Леся таки розпустила волосся й сприснула лаком. І нафарбувалася. Добре, що до макіяжу не було жодної претензії.
— Красуня, — прошепотіла услід бабця, милуючись онукою.
Такої ж думки були учні. Дітлашня оточила Лесю тісним колом і не випускала з нього, убравши в один велетенський оберемок квітів.
— Лесю Михайлівно, це вам!..
— І це!..
— А в нас сьогодні буде малювання?!
— А завтра?!
— Ми скучили!
— Дуже-дуже!
— Що це за збіговисько? Ану, шикуйсь по класах! Хутко! — бризкала жовчю директриса, ще й такою, що сама нею могла отруїтися. — Дівчино, розпещувати учнів не раджу. Категорично! Щоб більше такого я не бачила!
Леся здивовано кліпала з-за квітів. Чого саме не бачила? Букетів, усмішок, вітань? Але ж на те й перше вересня!
— Не дай їм вилізти тобі на голову! Зрештою, подружка ти їм чи вчителька?..
— Друг.
Щоб не чути нотацій, пішла до кабінету. Розставила квіти в кілька ваз, а ще привіталася з яблунькою. Згадала, якою рожевою та була навесні, а тепер осінь малювала жовту сивину серед зеленого листу. Усміхнулася. Це ж лише перші цілунки… золото буде потім. Раптом двері розчинилися — і до кабінету вдерлася щонайменше хвиля цунамі:
— До нас їде кандидат у депутати! Усі на майданчик! Швидко!
— Але щойно дзвоник на урок продзвенів!
— Нічого не знаю! Починаємо свято спочатку! Квіти дітям роздай і попередь, щоб дарували букети дядечкові… у костюмі. Буде телебачення районне, а може, і з області. Хутко!.. Ну ж бо, ворушися!
Леся йшла назад із відчуттям, ніби знімається в комедії… Чи трагедії. Хоч, певно, то був мішаний жанр. Ба навіть трохи фантастичний. А що? Бац — і вже в минулому. А що повторно для кількох сотень дітей, то нікого не хвилює. Хвилює вдала картинка. От тільки для кого, спитати б? Може, ще й планету зупинити накажете?
— Ну, і довго ми тут стовбичити будемо?