РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Полковник Жан Маріон встиг побути комендантом Кодака близько місяця. В липні він прийняв щойно зведену фортецю і залогу в ній, що складалася з найманців-драгунів (в основному німців, котрі, як і сам комендант, перебували на службі в польської Корони), а вже на початку серпня Іван Сулима відібрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будівничому ж фортеці Боплану, на відміну від його співвітчизника Маріона, далебі, здорово поталанило: затримайся він бодай на місяць в Кодаці, то ще невідомо, чи мали б ми сьогодні його книгу про Україну!). Але навіть за той єдиний місяць свого комендантства Жан Маріон, вірно слугуючи Речі Посполитій, встиг так дозолити січовикам, що розраховувати на їхню милість вже не міг. Як не міг і живим датися в їхні руки. Месники б пригадали йому і нелюдські тортури, що їх драгуни чинили над селянами Східної України, котрі, втікаючи на запорозьку вольницю, опинялися в підземеллях фортеці, і ті утиски й розорення, яких зазнали й самі козаки, — Жан Маріон із загонами драгунів, повсюди нишпорячи, руйнував зимівники, забороняючи січовикам не лише селитися в тих краях, а й навіть полювати чи ловити рибу. Непокірних, розоривши їхні житла та господарства, приганяв до Кодака і кидав у льохи. Жан Маріон діяв безкарно і гадав, що так і буде завжди. І раптом — як сніг на голову літнього дня! — напад на драгунів. Перший звідтоді, як збудували фортецю. П’ятеро драгунів повели вранці топити в Дніпрі бранця. Парубок був з тих хлопів, котрі, втікаючи від своїх панів на Запороги, потрапляли до Кодацької в’язниці. Хлоп, зрештою, і згадки не вартий — на одного менше, на одного більше буде у фортеці, що від того зміниться? — коли б не те, що сталося на березі. Комісар фортеці шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам’ятаючи, що гоноровитий шляхтич — особистий представник коронного гетьмана Речі Посполитої) часто розважався тим, що «напував» бранців у Дніпрі. Робилося це так. Коли хто з них, знемагаючи від спраги, вперто вимагав води, комісар казав драгунам:
— Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Відведіть цього лотра до річки, почепіть на шию каменюку і турніть його у Дніпро — хай, бидло, п’є донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!
Так було й того ранку. Але несподівано, коли жовніри вже чіпляли бранцеві каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули постріли. П’ятеро драгунів крижнями попадали на березі, хлоп зник. Ті, хто стріляв, теж...
Досі фортеця спокійно собі стояла, варта не дуже остерігалася нападу, певна, що козаки й на гарматний постріл не підступлять до мурів, і раптом... На очах у всієї залоги вбити п’ятьох драгунів і щезнути? А що коли вранішній напад — то лише початок чогось серйознішого? Наприклад, розвідка? Запорожці викрили себе лише тому, що вирішили врятувати бранця... Після розвідки чекай нападу... Але ж чи під силу їм здолати рів, вал і стіни? Далебі, ні. І все ж Маріон задумався. Був він людиною суто військовою і добре затямив: немає таких фортець, котрі так чи інакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-єдина у цих краях. Навколо сотні і сотні верст пустельних степів. А під боком Січ. Хто виручить Маріона на випадок лиха? Польських військ на Україні зараз майже немає, їх повів гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцімто до війни з Швецією готується. От і чекай допомоги, коли скрута припече!
— Невтішні, виходить, справи! — вголос промовив комендант і відчув, як його знову охоплює роздратування. Нарікав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумів зробити блискучої кар’єри, заради якої їхав сюди аж із Франції, на поляків, котрі покинули його в цій пустці з сотнею-другою ненадійних найманців, а самі вештаються бозна-де, на запорожців, котрі таки ж напевне вже готують напад, на офіцерів залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вішати... І хто він, зрештою, такий? Збіднілий дворянин, який служить Польщі, а гнобить Україну. На випадок чого, поляки перші ж його кинуть напризволяще, а козаків не вблагаєш. Для них він каратель, чужинець, що приплентався душити їхній народ і їх самих та їхню легендарну вольницю....