— Коли багнеш волі — не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар.
— Ні, — сказала вона просто. — Ти — в’язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся.
— Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам’ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж...
Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.
— Гаразд, — вперше погодилась бранка. — Але поведи мене на фортечну стіну — хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям.
Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.
— Дихай свіжим повітрям, пташко, — комендант розтягнув губи в подобі посмішки. — Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!
Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров’я, де зеленіли гаї...
— Земле моя рідна, — прошепотіла дівчина. — Так хочеться жити...
Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.
— Страшно? — засміявся комендант. — Ходімо краще звідси.
— Зачекай, людолове!
І полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни.
— Назад! — крикнув комендант.
— Ти хотів, воріженьку, знати моє ім’я? — вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. — Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра... — Зойкнула: — Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею.
Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила...
— Дурень! — раптом вголос вигукнув комендант. — І я прителющився допомагати полякам корити Україну?! Невіглас!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю — Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притоки: Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках — всякого звіра.
Вільно жили у тих краях, ні своєї паноти, ні чужої не знали.
Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або, як їх звали, — гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями-зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів’ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі.
Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев’яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі вежі, з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. «На біса нам армати, — казали запорожці, — як у нас кулаки великі».
А навколо Січі, або Внутрішнього коша, тулився форштадт — передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри, зрештою, гендлярі. Тут же стояли шинки, пивниці, крамниці та ятки з товарами мало не з усього світу. На велелюдному базарі з ранку й до вечора було гамірно і тісно, в ятках повнява різного краму, котрий привозили гендлярі з України, Молдавії, Польщі, Криму і навіть Туреччини. Біля шинків та крамниць товпилися гурти веселих козаків, посполитих, ремісників та іншого люду, серед якого було чимало сіроми, заробітчан.
В кінці базару через глибокий рів перекинуто міст (на ніч його підіймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся біля воріт з дикого каменю, вітався з вартою, а вже за воротами і починалася, власне, столиця козацтва, Внутрішній кіш — серце всього людославного Запоріжжя, Січ-мати, де жило січове товариство з кошовим отаманом і військовою старшиною.
Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий і рівний січовий майдан. Його півколом обступали низенькі курені, де мешкало січове товариство з курінною старшиною. В кінці майдану височіла дерев’яна церква в ім’я Покрови і висока дзвіниця. З боків до дзвіниці тулилися різні будівлі — комори, військова канцелярія, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання — станок — кошового отамана. Над станком маяв білий прапор — знак того, що глава козацтва знаходиться в січовій столиці.