Мула Ібрагім, безперечно, хотів жити так, як казав, але його бажання наткнулося на глуху стіну, і йому зостався лише марний спогад про те, яким він себе уявляв колись, які добрі наміри були в нього, і це збереглося в його словах, які ніколи не стануть ділом. Але й те, що залишилося, чудове, як бувають чудовими руїни. Я не знаю, у кого він узяв ці думки, але мені вони видалися розумнішими й ціннішими над усе, що я будь-коли чув, хоча я з прикрістю думав, як в одній людині можуть уживатися разом боягузтво і людяність.
Вибачившись, Мула Ібрагім вийшов на вулицю сказати своїм помічникам, щоб вони ще погуляли.
— Не має він рації. Розумний, але не має рації.
— А мені близьке те, що він каже.
— Це тому, що ти досвіду не маєш. Якби ти знав життя, як я його знаю, якби ти краще розбирався в людях, то інакше думав би. Чому ж він сам так не живе?
— Щось, видно, зломило його.
— Ти для кожного маєш виправдання.
— Як це ви почали цю дивну розмову?
— Я прийшов домовитися з ним, щоб він узяв тебе знов на роботу. Слово по слову — і сам не знаю, як зав'язалась ця балачка. Випадково. А може, й не випадково. Часом кортить поговорити про те, чого не знаєш.
Він прийшов заради мене, але в розмові зовсім віддалився від своєї мети! Мені приємно, що він думав про мене, але я волів би, щоб він і не забув мене.
— А хіба не розумніше клопотатися відомими речами?
Шех-ага покрутив міцною видовженою головою: досить йому того відомого, кілком у горлі воно йому стоїть. Але його сірі холодні очі були не такі рішучі, як той жест. Вони задумливо поринули в його нерозважний біль, не легко відірватися від життєвого досвіду й від твердої землі. Тоді навіщо він це говорив? Чи для того, щоб своє безсилля, непростиме щодо інших людей, виправдати волею, сильнішою від людської? Але якщо він не може примиритися з людською жорстокістю, то як може визнати іншу, невідому жорстокість? Хіба тільки тому, що вона невідома й недосяжна? Він був схожий на розпачливого страждальця, невиліковного хворого, який, втративши віру в лікарів, шукає порятунку в замовляннях. Але біда в тому, що в нього надто багато здорового глузду, щоб він міг повірити в чудо. Не прийме він і тих ліків, які йому пропонує Мула Ібрагім, — примиритися з людьми, жити за законами любові, відкинути ненависть. Йому здавалося, що легше визнати винним бога, аніж людей, та в його озлобленому серці все одно залишиться ненависть і до бога, і до людей, залишиться біль за втраченим сином і люта розгубленість перед незбагненною долею.
Не знаю, чи він чекав од мене якихось слів, але я був надто збентежений, щоб сказати що-небудь. Я постійно відкриваю для себе, що я не в силі зрозуміти людей. Те, що вони кажуть, не відповідає тому, що роблять, а чи відповідає тому, що думають? Може, цього вони й самі не знають. І що я можу сказати Шех-азі таке, чого він не знає, над чим не мучився він довгими безсонними ночами? Не давали мені говорити і його руки, стиснуті в туге нервове плетиво пальців. Він не думає, він страждає.
Мені було жаль його, і дивувало мене, який невтішний той смуток. Невже час анітрохи не згладив його? Чи він образив чимось сина за його життя і смерть назавжди перешкодила йому згладити свою провину? Якщо це так, то він ще тут, на землі, звідав, що таке пекло.
І доки я мовчав, міркуючи над тим, чи від безпросвітнього горя, чи від незбутньої шляхетності люди безперестанно запитують, як треба жити, до контори увійшов чоловік, який ніколи в житті не думав про це, — Осман Вук. Він увійшов разом з Мулою Ібрагімом, усміхнений, сяючий, струшуючи шапкою сніг із плечей.
— Падає! — весело промовив Осман, ніби ніхто не бачив цього і ніби то було щось найкраще та найважливіше в світі. І ніби від щастя, що може комусь повідомити цю радісну звістку, він усміхнувся до Шех-аги:
— Насилу знайшов тебе. Маю щось сказати.
— Кажи!
— Краще наодинці.
Шех-ага перевів погляд із нього на нас, маючи намір бути великодушним і показати, що він не має перед нами ніяких таємниць, але ця благородна думка не потривала довго. Він знову повністю належав цьому світові.
— Пробачте! — сказав він, усміхаючись, і вийшов з Османом на вулицю.
Я підвівся, їхні таємниці мене не цікавлять, розмову повести далі не вдасться, пора йти додому, почекаю Тияну, якщо вона ще не повернулася.
Але Шех-ага відчинив двері й покликав мене надвір.
— Ось послухай! Розкажи-но йому, Османе.
Осман Вук не здивувався, — очевидно, між ними було все домовлене, — і розповів, що до нього тільки що приходив корчмар Зайко. Зайшов, каже, до нього в корчму Авдія, син Омера Сарани, уже напідпитку і в нього ще випив, та й почав хвалитися, що він знає, хто викрав Раміза із фортеці. На щастя, в корчмі був лише Муйо Душиця, носій, він із самого ранку заливав памороки горілкою і вже сам не знав, що каже, то де йому було знати, що кажуть інші. Зайко підлив Авдії ще горілки, і він зараз спить у корчмі, а Муйя Душицю якось випхнув надвір, той подумав, що то жінка виганяє його з хати, і не дуже пручався, слузі звелів пильнувати Авдію й нікого не пускати до корчми, а сам чимскоріше подався до Османа.