Вони вбили його, а я приніс їм звістку про його необережність. Отже, я винен у його смерті!
Боляче вразила мене ця думка, шпигонула в самісіньке серце і так занепокоїла, що я став заповзятливо захищатися.
Я не винен!
Звідки мені було знати, що є такі люди! Невже заради власної безпеки можна вбити сина і брата? Я міг подумати, що вони його вилають, пригрозять, ударять, але таке і в найстрашнішій гарячці мені не могло примаритися. Зрештою, я в усьому цьому не мав ніякого значення, якби не я, пішов би хтось інший, а наслідок був би той самий.
Я не винені
«Я не винен, — повторював я збентежено, — ні в чому не винен». І все-таки не переставав думати про юнака, якого батько й брати, осатанівши від люті, п'яного духопелили, топтали ногами за його непрощенну провину. Або перечекали, коли він проспиться, і тоді накинулися на нього з лайкою, а він відповів їм щось таке, що їх розлютило, і вони почали вершити свій сімейний суд.
Що відбувалося в якійсь потайній кімнаті чи в темному льоху, у їхніх головах, у їхніх душах? Імовірно, юнак мовчав, адже він теж Сарана, не хотів каятися, що можна було сприйняти як затятість, і це вирішило його долю. Може, він і справді затявся перед смертю. Чи він усвідомлював удари, які перевертали йому нутрощі і рвали жили, чи бачив закривавлені очі, які пропікали його вогнем? Напевне, саме через те й не скорився, не попросив пробачення.
У якомусь запамороченні я уявляв собі поваленого, з повідбиваними нутрощами юнака, який з останніх сил підіймає перебиту руку, щоб захистити голову, ще на щось сподіваючись. Або ні на що не сподіваючись. Або не думаючи нічого. Або думаючи, що вони правильно поводяться з ним, і тому мовчав, бо то їхня сімейна справа і не треба, щоб хтось чужий чув бодай найменший стогін. Це стосується лише їх і більше нікого. І він, і батько, і брати підкорилися законові, сильнішому й важливішому за них самих.
А може, то був протест проти жорстокості того закону? Адже і в малих, і в великих спільнотах діється те саме.
Від цих думок, від розпаленілих картин, від метушні, від жахів, від крові, що липне до оскаженілих кулаків, від беззвучного хрускоту кісток, від натужного хрипіння, у якому чується лють і муки і яке змінюється цілковитою тишею, що ім'я їй смерть, мені стає моторошно. І ще більший жах охоплює мене, бо до цього долучається відчуття власної провини. Марно моє розтривожене сумління криком волає, що все це сталося б і без мене. Але сталося з моєю участю, і цього я вже не в силі ні змінити, ні забути.
Що це за життя, що це за світ, у якому я чиню зло, думаючи зробити якнайкраще!
Чиню зло і тоді, коли нічого не роблю, даючи спокій і злу, і добру. Чиню зло і коли говорю, бо кажу не те що треба. Чиню зло і коли мовчу, бо живу так, ніби мене немає. Чиню зло вже тому, що живу, бо не знаю, як жити.
Я ніби випадково потрапив у життя, і, що б я не зробив, ніщо мені не належить.
Я вбив людину, бо поворушився, бо промовив слово. Не стикався з нею, ніколи не бачив, але знаю: я винен, що її вже ніколи не бачитиму. І не питаю про нього, про цього хлопця, чому він порушив закон сімейної фортеці: чи йому остогидло мовчати, чи він хотів утекти від цього, чи бажав похвалитися чимось гарним, значним, адже він ще надто молодий, і йому потрібне не тільки діло, а й слово про своє діло, може, тільки слово про що-небудь, аби своє? Питаю сам себе: чого я втрутився в чуже життя, не думаючи ні про що, тільки бажаючи показати свою хоробрість, якої нема в мене, і зрівнятися з людьми, до яких я ніколи не зможу дотягнутися? І питаюся: чим я розгнівив старого Омера — чи вирвалось у мене якесь гостре слово, чи я був дуже вражений вчинком юнака, чи було щось образливе в моїй поведінці? Ні, нічого того не було, я почувався розгублений, трохи зляканий, трохи ображений, що старий дивиться на мене як на ворога і майже не слухає мене, я думав про себе, а не про те, що кажу, і не про хлопця. І це стало вироком для нього. Бо я сказав — байдуже як. Бо я прийшов — байдуже чому. Бо я ступив на чужу дорогу.
Доки ми йшли до мечеті, Осман щось розповідав, заливаючись, як завжди, сміхом. Я не підводив очей від протоптаної в снігу стежки й думав про свою провину. Сніг уже втратив первісну чистоту й перетворився на брудну ляпавицю, це я зауважив мимохідь, підсвідомо, з харчевні тягло важким запахом перегорілого масла, який забивав мені дихання. Османів сміх був ніби знущанням з моєї муки.
— Прошу тебе, перестань сміятися!
Осман щиро здивувався:
— Що з тобою? Чим тобі не подобається мій сміх?
Я не відповів, лихий сам на себе. Невже мені заважає й те, що люди сміються?