Осман, на диво, не розсердився. Тільки запитав мене весело:
— У тебе поганий настрій! Ти сьогодні якийсь ніби скислий.
— Краще облиш, бо гадюка отруїлася б, якби мене вкусила.
— Таж бачу, тільки не знаю, що за причина. Очевидно, з Тияною посварився?
— Ні!
— Чи живіт болить? Щось погане, мабуть, з’їв, і тепер мучить.
— І не живіт. Не йде мені з думки той нещасний хлопець, що по ньому оце буде відправа.
— Чого б це, скажи на милість?
— Якби я не пішов до старого Омера Сарани, то він би, може, й залишився живий.
— Он воно що! Ну, знаєш, тільки не гнівайся, ти й справді дурень. Якби ти не пішов, то пішов би хтось інший.
— Але я не був би винний.
— Уяви собі, Шех-ага так і сказав мені тоді про тебе: «Він для такого діла не годиться». — «А чому? — кажу я. — Тут і дитину можна послати, не те що його». Але, бачиш, Шех-ага не помилився. Справді, ти ні на що не здатний!
— Яке було б щастя, якби ви послали дитину. Я не знав би нічого, і не гризло б мене каяття.
Осман дивився на мене співчутливо, як на несповна розуму, як на розманіжене пискля, яке не має ніякого поняття про світ. Перестав сміятися, схопив мене за плече, повернув до себе й грубо сказав:
— А тепер послухай мене! Гадаєш, ти нічого не знав би? Ти впевнений у цьому? Якби ти не сповістив старого Омера, хтось би інший це зробив, і було б так само, тільки ти був би чистенький, ти знав би все, тільки тебе не мучило б почуття вини. Але якби ми не знайшли нікого або натрапили на підступну людину, яка замість того, щоб іти до Омера Сарани, кинулася б притьмом до коменданта Авд-аги, що б тоді було? Ану, помізкуй трохи тою своєю премудрою головою! Ось що сталося б: дурноверхого Авдію заарештували б і живим би вже не випустили. Кинули б до в'язниці й Османа Вука, який оце зараз сміється з тобою, а тоді йому було б не до сміху. Схопили б, можливо, і Шех-агу Соча, бо він послухав тебе і врятував твого друга. І Саранів — усіх трьох. І тебе, не дай боже, запхнули б у фортецю, бо під тортурами людина може будь-що бовкнути й хтозна-кого назвати. Скільки ж покійників було б тоді? Аж задосить, їй-богу, бо біда здибає хутко, та трудно її позбутися. І зачеплюється вона за якусь дрібничку, — скажімо, не ту людину добереш для незначного діла. А так тільки один мертвий, і ніхто не винен, ніхто! Мовби людина забрела занадто глибоко у воду та й захлинулася, от і все. Тепер тобі зрозуміло?
Я мовчав. Груба дійсність іноді буває дуже переконливою.
— Ось що я думаю, — сказав він і розсміявся. — А, ти перестань скиглити. Ходімо. І не стій на похоронній відправі ні похнюплений, ні веселий, тримайся спокійно. Про хлопця не думай, так уже йому на роду було написано, а якщо хочеш знати, краще так, ніж інак. Для нього гірше, для нас ліпше.
— Як можна не думати?
— Дуже просто. Думай про свою вродливу дружину. Вона ж у тебе красуня!
— Ти знову!
— Або що? Хіба й поговорити не можна? Скажу тобі щиро, якби ми не були друзями, я викрав би її в тебе.
Я скривився, мов від удару ножем.
— А я тобі скажу, затям раз і назавжди: мені такі розмови не до вподоби.
— І мені теж, — засміявся він тихо, бо ми вже разом з людьми підходили до подвір'я мечеті. — Тільки хочу звернути тебе на іншу думку, щоб ти забув того хлопця. Краще думай про живу дружину, ніж про мертвого Авдію.
Що з ним подієш? Стусоне тебе і погладить, розсердиться і стане добрий — усе в одну мить. Ото вже веселий сатана, без серця, але з блискучим розумом, точний і холоднокровний, як годинник. І бездушний, як годинник.
Перед входом на подвір'я мечеті стояв прапороносець Мухарем і чекав милостині, не простягаючи руки й не кажучи ні слова. Я помацав у кишені, хоч і знав, що нічого там нема, й попросив Османа позичити мені кілька дрібних монет. Осман дістав, не рахуючи, повну жменю.
— Дай Мухаремові.
Я простягнув, і Мухарем узяв, навіть не подякувавши.
— Старий борсук, — весело сказав Осман, коли ми ввійшли на подвір'я.
Чи щось може його зворушити? Невже він байдужий і перед такою очевидною несправедливістю?
— Про кого ти?
— Про прапороносця Мухарема.
— Хіба не жаль тобі людини, навіть коли вона в біді? Він не винен.
— Авжеж, старого героя кинули на вулиці.
— Що ж тут смішного?
— І він мусить на старість просити милостиню. Щоб не вмерти з голоду.
— Хіба не так?
— Ні, брате, не так. Чого дивуєшся? Не так. Шех-ага щомісяця платить йому більше, ніж він потребує.
Це було несподіванкою для мене.
— Я чув, що він жебрачить на зло, бо йому не дали того, що він просив, а про це я не знав.