— Точно, на зло. А якби одержав, що просив, то був би такий, як і інші. Можливо, і їх переплюнув би. А тепер мовчи, почалося.
Ми підійшли до натовпу, що розтягнувся позад мулли; покійник лежав на кам'яному підвищенні перед мечеттю. Доки мулла читав молитви, я думав про Османа.
Чи світ такий, як він його бачить, чи він простіший, а чи складніший від того, що я бачу? Мабуть, складніший, бо в кожній речі він помічає не тільки добрий бік, а й виворіт, розрізняє видимість і суть, шкаралущу і серцевину. Для мене Мухаремове жебракування — його нещастя й наша ганьба, для Османа — стареча примха і дріб'язкова помста. Я в усьому вбачаю лиху долю й непорозуміння між людьми, якого ми не в силі подолати. А він усе вміщає в людські рамки і міряє людською міркою, не віддаючи переваги ні необхідності, ні насильству: необхідність — те, що повинно бути; насильство — те, що може бути. У нього «так» і «ні» настільки переплітаються, що ледве розрізниш їх; зло і добро — рідні брати і часто йдуть, побравшись попід руки; покарання й вина — могутність і безсилля; життя — цікаве поле бою, на якому одні падають, інші перемагають, і не тому, що дурніші чи розумніші, а тому, що одні неспритні, а другі хитрі. Неспритних не треба жаліти, вони були б такі ж нещадні, як і ті інші, аби тільки випадок чи щастя допомогли їм опинитися на кому-небудь верхи. Не варто тривожитися нічим, найкраще — сміятися з усього й пильнувати, щоб не потрапити під колесо. Якщо не хочеш бути зверху, намагайся не потрапити вниз — і живи собі, як хочеш. Він не має ненависті до людей, тільки легковажить ними й зневажає їх за те, що вони проводять життя у сварках і клопотах, як останні бовдури.
Ця поверхова філософія, яка відштовхувала й приваблювала мене, дивно поєднувала в собі безцеремонність і досконале знання людей. А в мені якимось чином з'єдналися надзвичайна чутливість до будь-яких вчинків і повне незнання людей. І думав я примітивніше, ніж Осман, при всій його поверховості. У мене «так» і «ні» — літо і зима; добро і зло — дві протилежні сторони світу; покари більше, ніж вини, і ніякого причинового зв'язку між ними нема; життя — це сумне побоїще, на якому кілька катів і багато жертв, перемагають нахабні, падають слабкі і все настільки сумне, що найкраще плакати й не думати ні про що.
Мій погляд на світ легкодухий і кволий, він несприйнятливий для людини дії; його погляд жорстокий і егоїстичний, він несприйнятливий для людини думки. Який же тоді правильний? Рамізів? Його погляд мені найближчий і найдальший, бо він найбезкорисливіший і найнебезпечніший, але зараз про нього не буду думати.
У тому безмовному збентеженому самокопирсанні я пропустив повз вуха давні молитви, які я знаю, які відомі всім і які добре пасують до кожного нового покійника: кінець у всіх однаковий і кожному однаково потрібна милість божа. Завжди та сама доля і ті самі благання про відпущення гріхів і роблять похорон таким утомливим. А коли мулла обернувся до нас і став питати, який був покійник за життя, чи був добрий і праведний і чи заслужив царство небесне, я здригнувся. Глянув на старого Омера Сарану, бачив його збоку, його пооране зморшками обличчя загострилося й було напружене, сиві брови нависли над запалими очима, наче крила якогось білого птаха. Що він думає тепер, коли ми відповідаємо, що покійник був добрий і праведний чоловік? Чи стислося в нього серце, чи навіть зараз він проганяє від себе скорботу? Він підвів голову, борючись із самим собою чи зчавлюючи свій біль, а потім його голова раптом похилилась і впала на груди. Сльоза викотилася в нього з-поміж рідких нижніх вій і, поволі зсуваючись по віспуватій щоці, зникла в глибоких зморшках. Я штовхнув Османа ліктем і показав головою на Омера. Осман лише кліпнув очима — він теж усе бачив. А тоді впертий старий рішучим рухом підкинув голову й втупився у вікно мечеті — над землею, над кам'яним підвищенням, над мертвим сином. Залишився сам із собою. Він засоромився своєї сльози — перед собою чи перед іншими людьми. Чи охопить його туга й каяття, коли впаде ніч, яка роз'єднує нас і залишає самотніми, і темрява, яка ставить нас віч-на-віч із самим собою? Чи він сховається за синову провину і священну непорушність родинного благополуччя? Зараз він стояв перед нами як жертва немилосердної долі, і люди жаліли його, жаліли вбивцю. А справжня жертва лежала на кам'яній постелі, покрита світло-коричневим тонким покривалом, непорушна й мовчазна, промовистий докір тільки батькові й братам. І ось — хоч я знав усе і про батька, й про сина, але мені було жаль обох. Обидва були жертвою.
Коли я підійшов до Омера, щоб, як і всі, висловити йому співчуття, його скам'яніле обличчя пересмикнулося й рука застигла в моїй, холодна, як лід. Він упізнав мене, і йому згадався той день, коли його син ще був живий. Я був вістуном нещастя і для нього, і для хлопця. Я поспішно відсмикнув руку, так і затримавши її в повітрі, безсилу й гарячу, вражений глухою ненавистю старого.