— Це його син, — зніяковіло шепнув я Османові. — Ходімо звідси.
— Постривай, я хочу послухати.
Він став збоку за дверима й нашорошив вуха, недобре вищирившись і бурмочучи щось нерозбірливе.
— Соромно, кажеш, слухати те, що я говорю? Це робити соромно, що ти робиш усе своє життя! Відколи знаю себе, то мушу червоніти за тебе. Скільки я сліз пролив через батька-шахрая, ти моє дитинство занапастив. Кажеш, ти мій батько. На жаль, так. Тому я й утік із дому, через тебе втік, став вигнанцем, як і ти, тільки ні сном ні духом не винний. І тепер, коли я хочу почати нове життя, я маю право вимагати свою частку.
— Ось тобі крамниця, — ось будинок, приводь дружину, будемо жити разом.
— Краще в Неретву скочу, а сюди не повернуся.
— Почекай, доки зберу грошей.
— Не хочу чекати, бо ти ніколи не збереш грошей. Продай крамницю, продай будинок, навіщо вам такий, можете жити і в меншому.
— Отаке на старість, сину! Хіба не можеш почекати, коли помремо? Вже недовго залишилося.
— Не можу чекати, мені потрібні гроші.
— Ти розмовляв із матір'ю?
— Буду розмовляти з суддею, через суд візьму те, що мені належить. А матір заберу з собою до Мостара.
— Їй добре зі мною.
— Нікому з тобою не добре.
Осман криво всміхнувся, ощиривши зуби, і, гупаючи чобітьми, почав обстукувати сніг, щоб його почули в крамниці.
Я схопив Османа за руку, хотів стримати, але він висмикнув руку.
У крамниці стало тихо.
— Тільки, Османе, не згадуй, що ми підслухали їхню розмову.
Він зайшов усередину. Усе зіпсує, не змовчить? Махмут хоч і пришелепкуватий, але гордий. Навіть затаїв, що має сина, аби не розповідати про своє лихо з ним.
— Не перешкодили? — запитав Осман, дивлячись на юнака.
— Ні, нема чому перешкоджати!
Звичайно, ми не перешкодили. Ще ніколи допомога йому не приходила так вчасно.
І все-таки Махмут злякано відводив очі вбік.
— Хто це, Махмуте?
— Син.
— Гарний у тебе син.
Махмут збентежено дивився на нас, не знаючи, чи ми чули їхню суперечку.
Я поспішив заспокоїти його й звернути розмову на інше, бо Осман люто стукав зціпленим кулаком правої руки в долоню лівої, і легко могло статися, що його не задовольнить власна долоня.
— Зайшли провідати тебе.
— Дякую, — пробелькотів Махмут.
— І хочу сказати тобі про байрам, — додав Осман неприродно лагідно. — Мені жаль, що ми не змогли тоді побачитися. Я, хай Ахмет скаже, мав стільки роботи, що голови ніколи було підвести.
— Знаю, він розповідав мені.
Юнак обернувся до батька:
— Я йду вже.
Іду вже, але ми ще зустрінемося або ти почуєш скоро.
У його словах звучала погроза!
І вийшов, навіть не глянувши на нас. Ми не справили на нього хтозна-якого враження, а може, він взагалі скинув нас із рахунку, як тільки почув, що ми Махмутові друзі. Мені було жаль Махмута, але я не засуджував і юнака, бо його життєвий шлях був не гладкий.
Махмут поспішив виправдати синову непристойну поведінку:
— Одружується, то й голова йому йде обертом. Ми щойно вели мову про те, щоб продати крамницю, а він купить собі що-небудь у Мостарі.
О муко батьківська!
— Продавай! — рішуче промовив Осман.
— Та не знаю, і продати не легко. Коли продаєш, усе дешеве, коли купуєш, усе дороге. І якось мені жаль, ото прийду сюди, сяду, і здається мені, що й справді я зайнятий якимось ділом.
Осман раптом щось пригадав:
— А чого ти сидиш у цій порожній крамниці і сам себе дуриш, ніби робиш якесь діло? Чому, справді, тобі не взятися за роботу?
— Літа не ті, Османе. Що я можу робити?
— Знаєш гамазей Шех-аги, де ми збіжжя тримаємо? Зумів би ти записати, скільки мішків зерна прийняв?
— Чом би не зумів!
— У такому разі, купуй жаровню і приходь по ключі! Дідо іде, відкриває свою крамницю.
Махмут проковтнув слину, і борлак на його тонкій шиї довго опускався вниз, глянув на мене, щоб запитати поглядом, чи не жартуємо з ним, рушив до Османа й зупинився, зовсім розгублений.
Чи не закотить він очі під лоба? Чи не замахає руками? Чи не впаде?
Але ні! Махмут гідно тримається. Схвильований, але тримається!
І я схвильований. Що це сталося з Османом?
— Якщо не жартуєш, — сказав Махмут тремтячим голосом, намагаючись приховати своє збудження, — якщо справді не жартуєш… Я погоджуюся, звичайно. Ще б пак! Якщо не жартуєш… І не знаю, як тобі й дякувати!