— Чого б я мав жартувати, і за що ти маєш мені дякувати? Я ж тебе не верховним суддею ставлю. А цю крамницю продай!
— Продам. Піду скажу дружині. Продам. Негайно! А будинок? І будинок продати?
Він уже втрачав голову.
— Навіщо тобі продавати будинок?
— Великий, для чого мені такий? Досить було б і меншого.
— А коли до тебе перебереться син з невісткою? Буде вам тісно в малому будинку.
— Ти маєш рацію! Справді, буде тісно.
Поверталися ми через ринок мовчки. Осман усе крутив головою, мовби ще дивувався й досадував. Я сказав йому те, що думав:
— Не сподівався я від тебе такого. Ти мені здавався іншим.
— Розсердив мене той осел.
— Я боявся, що ти відлупцюєш його.
— Мало бракувало до цього. Залишалося або відлупцювати, або вчинити якусь дурницю.
— Ніякої дурниці ти не вчинив.
— Ба, ще й яку! Побачиш, який розгардіяш влаштує Махмут у гамазеї, він же ні до якого діла не здатний.
— Не давай йому грошей у руки, — промовив я неохоче, але чесно і щодо нього, і щодо Махмута.
— Отак ти про свого приятеля?
— Краще не спокушати людину. Нагода створює злодія.
Осман засміявся. Він, мабуть, лікується сміхом.
— І злодій створює нагоду. Спокуси йому, звичайно, не минути. І він піддасться їй. Грошей у нього не буде, за все я сам плачу. Але з кожного мішка він надбере пригорщу-дві, і йому вистачить. Так і Дідо робив і ось відкрив свою крамницю. І кожен так буде робити, хоч і святого постав. Зрештою, це не страшно. Кожен добрий торговець заздалегідь ураховує збитки, беручи до уваги цю людську слабість. Було б розумно, якби ми в усьому в житті наперед ураховували збитки. Знаєш, що так має бути, і спокійний, не злишся.
Так я вперше побачив, що і в Османа є слабкі місця. І вперше Осман помилився в Махмутові.
З гамазею Махмут створив собі ціле царство.
Побілений вапном, прибраний, провітрений, гамазей став привабливіший і світліший, а кімнатка, у якій він сидів, перетворилася на ошатне житло. Посередині — жаровня з палаючим жаром, під стіною — гарний диван, підлога — вимита, стіни — білі, Махмут — веселий.
— Затишно в тебе, — сказав я те, що Махмутові, безперечно, хотілося почути.
— А було тут непривітно.
— Вірю.
— Коли я вперше прийшов сюди, то ледь не блював: брудно, темно, запущено, гидко через поріг переступити, не кажу вже про те, щоб тут сидіти. Де ж я, думаю собі, друзів буду приймати? Умовив я Осман-агу, майстри побілили, ми з дружиною прибрали, помили, з дому дещо принесли — і ось, як бачиш. Ти, мабуть, дивуєшся, навіщо мені такий розкішний диван, і Осман-ага дивувався…
— Який Осман-ага?
— Осман-ага Вук. Диван я поставив заради сусідів, торговців і ремісників. Вранці вже приходили. Учора я їх відвідав і запросив на новосілля.
— Це перше, що ти зробив?
— Спочатку я прибрав, а потім запросив їх. Такий звичай у торговців.
— Даватимеш їм поради в торговельних справах?
— Ні в якому разі! Серед торговців це не заведено. Хіба що хтось запитає тебе. У мене й свого клопоту досить.
— Навіть горілкою не пахне.
— Я тут не п'ю, не годиться. Вдома вип'ю трохи — і спати. На роботу треба приходити вчасно, не слід запізнюватися.
— Стривай, прошу тебе! Чи я не заблукав? Може, я розмовляю з якоюсь іншою людиною, яка тільки зовні скидається на Махмута? Хіба нічого не залишилося від колишнього Махмута?
— Я взявся за розум, ось і вся переміна. Гадаю, це на краще. І тобі вже пора порозумнішати.
Що сталося з Махмутом? Доки ходив без роботи, був сорока сорокою, а тепер — поважна сова. Колись не визнавав ніяких правил, як хлопчак-шибайголова, а тепер він уже міркує про торговельні звичаї, наче будь-який крамар. Що зробив із ним Осман? Обірвав метеликові крила й пустив черв'яка, хай повзає по землі? Був цікавий, став нудний. Був задьористий, став зів'ялий. Був одним єдиний, а тепер один з багатьох. Невже це означає: взятися за розум?
— Ти ще мрієш розбагатіти?
— Не мрію, — відповів він розсудливо. — Навіщо обманювати себе? Так певніше, і краще, і легше. Робота неважка, про плату з Осман-агою ще не розмовляв…
— Який Осман-ага?
— Осман-ага Вук, брате. Про плату, кажу, ми ще не домовлялися, але якщо буде така, як у Дідо, можу не боятися голодної старості. А платитиме, сподіваюся, не менше, якщо не більше. Осман-ага знає, як було до мене і як є тепер. Ти бачив котів у гамазеї?
— Яких котів?
— Я приніс чотирьох котів до гамазею. Клопоту, звичайно, побільшало, міняю їм воду, прибираю за ними, але й користь є від них. Ловлять мишей.
— Це розумно! — сказав я, не приховуючи іронії.