У випадку з Махмутом він натрапив на тонесеньку ниточку, але міцно схопився за неї. Найсумніше в цій історії те, що підставою для підозри стало Махмутове щастя. І Османове благородство, через яке він уже й сам кається. Деяким людям справді не щастить. Скільки всякої потолочі без розуму, без здібностей, без честі домагається успіху в житті — і ніхто не дивується з того. А бідний Махмут щойно увійшов до свого похмурого гамазею, повного мишей і мишачого посліду, гадаючи, що нарешті позбувся страху перед голодною старістю, як одразу на нього впала підозра. Усе життя його переслідували невдачі, то як йому зараз бути спокійним! Не за гарні очі Осман узяв його на роботу.
І справді, чому Осман дав йому це місце? Негаразд, що я таке запитую, але справді — чому? Я зрадів за Махмута, коли таке сталося, але — чому?
Звідки мені знати! Я порадив Османові, щоб він покликав його того вечора до корчми, я попросив його, щоб він сказав кілька добрих слів Махмутові, я винен, що ми стали свідками сварки, яка так розсердила Османа. Усе це я знаю, і все-таки — чому? Хіба тільки тому, що син грубіянив батькові? Османові були байдужі й набагато важливіші речі, ніж ця звичайна сварка.
Ось яка причеплива чужа підозра! Вона точить тебе і тоді, коли ти знаєш, що людина не винна.
Якщо справді не винна!
А що, коли це не так, коли досвідчений ловець Авд-ага на правильному шляху?
Ця думка мене ошелешила.
Неможливо, я знаю, що це не так!
Але думка не може зупинитися і проти моєї волі переходить межу, яку їй поставила моя свідомість, і тягне мене в прірву уявної можливості.
Якщо так, тоді все легко розплутується і стає зрозумілим.
Осман послав Махмута домовитися з начальником фортеці, він для цього найбільше підходить, бо Махмутові ніхто не повірив би, якби він і зрадив. Махмут потім настирливо домагався зустрічі з Османом, щоб одержати винагороду за свою послугу. Осман всіляко уникав його, щоб не викликати зайвої підозри, а Махмутова суперечка з сином стала Османові за гарний привід, щоб виконати свою обіцянку.
Усе сходиться. Тільки не сходиться те, що мене пошили в дурні, але це їм байдуже. Вони спритно провели гру, приховуючи все, я був для них свого роду ширмою.
Усе сходиться. Точно так, як Осман міг задумати. Люди для нього лише засіб, то чому я мав би бути винятком?
Але Махмут? Як він міг стільки прикидатися? Я гадав, що знаю все про нього, вірив, що він і сякий, і такий, але щоб він щось приховував — бути не могло! Він, бувало, таївся з якоюсь дрібничкою, мовчав про неї годину або й день, а потім усе викладав як на сповіді, з полегшенням звільняючись від своєї таємниці, мовби скидав тягар із себе. Він був для мене мов доходжала безтолкова дитина з голубиною душею і тим дорогий мені. Але якщо він грав увесь час переді мною роль, то він смердючий доходжалий шахрай, якого я знати не хочу. Порвав я з одним Махмутом, цим теперішнім. Невже доведеться рвати і з колишнім, неіснуючим?
Похмурий від сумнівів, я глянув на Махмута. І він подивився на мене, занепокоєний, мовби відчув мої думки й розкаювався. Як і раніше, він був безпорадний, і мені знову стало жаль мого Махмута, але цьому я не простив. Будь-хто може дурити мене, тільки не друг.
Авд-ага мовчав, ворушачи щипцями жар, який почав пригасати. Чого чекає, чому не йде? А може, він взагалі не піде й сидітиме отак з Махмутом коло жаровні, доки обидва мовчки охолонуть, як той жар, і мовчки помруть. Обвинувач залишиться без доказів, оскаржений — без покари.
Але напівмертвий Авд-ага, на жаль, ще живий, він випростав свою кремезну спину й глянув на мене.
Невже до мене дійшла, черга?
Голос у нього тихий, втомлений, сумний. Я збуджений, жовчний. Ні ти, ні я не маємо охоти розмовляти — чого ти хочеш від мене?
Але він виконує обов'язок і не знає, що таке втома.
— Чому Осман не дав цю роботу тобі? — запитав він.
— Навіщо це мені?