Авд-ага знає, що я і Махмут — найслабкіші ланки в ланцюгу, от і вчепився в нас. І нізащо не відпустить.
Коли я уявив собі це чудове майбутнє, мене кинуло в холодний піт, а мій мозок став мов порожня торба — без жодної думки, без найменшої. Це тривало тільки мить, довгу й важку; від жаху й хвилювання мені забило подих, я подумки почав роззиратися довкола, сліпо й перелякано, готовий тікати будь-куди, тільки щоб урятуватися від цього страхіття.
Але як зненацька й безпідставно в голові утворилася порожнеча і в серці запанував страх, так само раптово мене охопила лють, мов після хвилинного застою зануртувала кров у жилах, мов після принизливого боягузтва запік мене сором. Я розумів, що лють нічого доброго не дасть, але мною вже надто тіпало, щоб стримати її. Я був сердитий і на себе за свою малодушність. Що він може знати про мене? Якщо справді щось знає, то чому не шукає в іншому місці? Він гризе мотузок, де найтонший, напосівся на мене, беззахисного.
Підперши таким чином свою лютість і досаду, я відчув її обгрунтованість і щирість.
— Ви питаєте, яке мені діло до Шех-аги? — процідив я злостиво, бажаючи принизити і себе, і його. — А вам відомо, скільки часу я без роботи? Ось і підлещуюся до нього, заглядаю покірно йому в очі, говорю люб'язності — може, він дасть мені якусь роботу, будь-яку, аби тільки не жерти самого себе, що всі відсахнулися від мене, як від паршивого собаки! Таке мені діло до Шех-аги! Дивно, що я ще досі не пішов у розбійники, до Бечира Тоски. Що вам треба від мене? Легко знущатися з бідного!
— Чого ти розкричався? — запитав він спокійно. — Що я тобі такого сказав?
— Того й кричу. Ходите довкола, чогось шукаєте, щось винюхуєте. Чому не скажете прямо: так і так? Викладу все, що знаю.
— Про що ти говорив зі старим Омером Сараною?
— Хотів купити в нього тютюну, я вже вам казав. Якщо не вірите, чом його не запитаєте?
— Питав. Він те саме каже.
— Ось бачите! То чого ще вам треба?
— Саме це й підозріло, що ви обидва те саме кажете.
От тобі й маєш! Я засміявся терпко:
— Пробачте, Авд-аго, що я кажу таке, ви старший від мене, але ви якийсь дивний! Те, що для кожної людини є доказом, у вас — підстава для підозри.
— Для мене все — підстава для підозри. І чого ти злостишся? — додав він розважливо. — У кого нема гріха на душі, той відповідає спокійно, а хто винен, сердиться, бо потерпає.
— Але чим я винний?
Він не поспішав з відповіддю, мовчав і дивився на мене своїм важким поглядом, у якому були і жаль, і образа, і сум, і ще не знаю що, мовби він бачив мене наскрізь і було йому і незручно, і шкода, що я не хочу признатися. Е, подумав я собі, і не признаюся. Витримаю, зціплю зуби, перетриваю, доки пройдеш повз мене, як непогода.
Але якщо не пройде?
Надивившись на мене, мов закоханий на свою наречену, він знову почав гризти.
— Кажеш, легко знущатися з бідного. А з кого не легко?
— Я знаю свою біду, інші мене не цікавлять.
— А в тих інших — є ім'я?
— Авд-аго, знову кажу вам: не розумію, чого вам треба. А те, що ви говорите, скидається на якесь чаклування. Мовби хочете заворожити мене.
Ще раз ушанував мене своїм милим поглядом, од якого птахи поціпеніли б, мов перед гадючою пащею, і поволі пішов дорогою вниз.
І богу дякувати, бо мені вже ставало погано, ніби він стиснув мене за горло і я починав задихатися.
Мені згадалася казка, що її давно розповідала мені моя бабуся, — казка про чорного демона, який у ніч перед різдвом перестрівав людей на темних перехрестях і стрибав їм на спину, смердючий і важкий. Людина тарабанить його, спотикаючись під тягарем, задихаючись від смороду і вмираючи зі страху, а чорний демон питає: «Тобі важко?» Людина стогне й каже, що думає: «Важко!» Тоді чорний демон стає ще важчим. І вранці людину знаходять мертвою. Але хто відповість йому: «Ні, не важко!» — той урятовується, бо демон цієї ж миті щезає й людина стає вільною. Людину рятує сміливе, уперте слово. Пізніше, роздумуючи над цією казкою, я збагнув, що вона — про життя: якщо починаємо скаржитися, що нам важко, — падаємо; а якщо кажемо життю: «Витримаю, не зломиш мене!» — тягар стає легшим.
На якомусь життєвому перехресті мене перестрів чорний демон Авд-ага й скочив мені на спину. Дух забиває від того тягаря, мовби цілу гору несу на собі. Не скажу, що важко, але й не сказав я, що легко мені. Ми ще позмагаємося, і я не звільнюся від нього доти, доки не відчую свободу в своїй душі. Її поки що немає, бо мене сковує страх.
Навіть тоді, коли я забуваю причину, страх і тривога точать мене. «Що це? — питаю. — Звідки?» І тоді з темряви випливає, як пояснення, обличчя Авд-аги.