А як Махмутові? Якщо не знає нічого, збожеволіє від підозр Авд-аги. А якщо знає, чи довго витримає? Признається, щоб скоротити муки, стрибне у прірву, щоб не схибити з розуму. А може, він і справді тут ні при чому? Хіба Осман був би такий спокійний, якби Махмут що-небудь знав? Махмут — це дірявий мішок, з нього все висиплеться вмить, а Осман махає рукою. У такому разі, Авд-ага пече його на повільному вогні ні за що ні про що. Піду-но я до нього, він, очевидно, самотній і нещасний, а я повівся з ним, як шмаркач. Та навіть якщо він і приховував усе від мене, я не маю права залишати його самого, коли йому важко.
Але гамазей замкнений, він кудись пішов — утік від свого страху й від Авд-аги, залишивши ненагодованих котів, хай ганяються за незнищимим військом мишей. Недовго тривала його купецька радість.
Його сусід, крамар, сказав, що Махмут у Зайковій корчмі, живіт йому болить, пішов випити настоянки на травах.
Справді, він був у Зайковій корчмі, сидів у кутку, сам, підперши кістлявою рукою голову, блідий, знеможений — справжнє нещастя в людській подобі.
Коли я став перед ним, він підвів очі, і обличчя його нараз розсвіталося.
— Ох, слава богу! — полегшено промовив він.
І встав, схопив мене за руку, наче боявся, що я втечу, посадив коло себе й безперестанку дивився на мене, торкався то мого плеча, то ліктя, то руки, щоб краще відчути мою присутність.
— Я шукав тебе. Був у тебе вдома.
Голос у нього тихий і кволий, мовби після важкої хвороби.
— На тебе тільки глянути, і вже можна заприсягтися, що ти носиш якийсь важкий камінь на душі.
— Гірше нікуди. Здається, скоро ноги витягну.
— Казали мені, що тобі живіт болить і ти пішов випити настоянки на травах, так я й знайшов тебе.
Він замовив дві чарки горілки — для себе й для мене — і випив обидві.
— Добре, що ти прийшов. Заради тебе я й сказав, куди йду, знав, що ти шукатимеш мене. А живіт мені справді болить. Той знову приходив до мене.
— Через те й живіт болить?
— Через те!
Той — це Авд-ага. Навіть імені його не варто згадувати — так само, як нечистого.
— І до мене приходив.
— Коли він перший раз приперся до гамазею, у мене взялася така різачка, наче я бузини об'ївся. Трохи втамував її кавою і м'ятою, але як тільки згадаю його, у кишках так і забуркотить, а з мене — мов із дірявого бурдюка.
— Від страху.
— Так, від страху. І кажу собі: не буду думати про нього! Намагаюся думати про справи, про біди, які мені довелося пережити, про інших людей. Але про що б я не думав — скрізь переді мною його очі, його лице, його голос. І в животі знову клекоче. Тільки оця настоянка й допомагає мені.
— Забуваєш про все.
— Забуваю і не забуваю, але мені легше. Сиджу я тут, — по правді тобі сказавши, утік я від нього з гамазею, — і думаю: чим я перед богом завинив, чого він так мене карає? Винен я за ці мідяки і, може, ще за якісь дрібниці, але що богові до цього? Та й бог, мабуть, не такий дріб'язковий, щоб мордувати людину знічев'я. Очевидно, уже така моя доля невдатна. Але чому саме моя? Це несправедливо. Я нікому ніякого зла не заподіяв, так за що? Роками я марив тим, що мені зараз випадково дісталося, і ще навіть до гамазейного запаху як слід не принюхався, а вже напасть. Ну, скажи, за що?
Говорить — ледь не плаче, в словах туга тяжка. Усяке бувало з ним, і я цьому свідок, але в такий розпач він ніколи ще не впадав. Жив легковажно, був схильний до самообману, повний надій, а зараз одна темінь у нього перед очима. Несподіване щастя прийшло до нього тільки для того, щоб він побачив, що вони одне одному не підходять.
— Що хоче від тебе Авд-ага? — запитав я, прощупуючи його.
— Якби я знав, що він хоче, легше б жити було. А то вкоротить мені віку саме через те, що я нічого не знаю.
— Чи ти скоїв щось таке, байдуже що, про що він хотів би дізнатися?
— Весь час я про це думаю, аж голова тріщить. Та марно, нічого не почуваю за собою. А він щось підозрює. Своєї підозри він не може довести, тому й не каже, що йому треба, а я не можу відкинути її, бо нічого про неї не знаю.
— Не бери цього близько до серця. Він так і залишиться ні з чим, тільки зі своєю підозрою.
— Ні, мій Ахмете, на жаль, ні. Бачу, справа якась важлива, на дрібниці він би не гаяв стільки часу, на когось мусять посипатися шишки. А на кого, як не на мене? Якщо не знайдуть справжнього винуватця, будь-хто їм підійде. Тим більше Махмут. Мене ніхто не захистить, ніхто навіть не здивується, ніхто не пожаліє. Буду козлом відпущення, я вже бачу. Одні народжені для щастя, інші — для страждань. Я якраз той козел відпущення.