— Мабуть, ти вже не можеш без колотнечі, — засміявся Шех-ага.
Але його раптом схопив біль, він скорчився, сидячи на ліжку, підборіддям майже торкнувся колін, зблід на обличчі, але випрямився і, помовчавши хвилину, сказав Османові:
— Грай зі мною!
Ми здивувалися.
— Як, аго, з тобою? Де я візьму грошей?
Шех-ага дістав гроші з-під подушки.
— Якщо виграєш, це все твоє. Якщо програєш, більшої кари тобі не треба.
— Це несправедливо, аго.
— Я знаю, що ти добрий гравець. Але граємо без обману.
— Боже борони!
— Ну, то сідай!
Осман підтягнув стіл до ліжка і сів, сам не свій.
— Руки в тебе тремтять, — зауважив йому Шех-ага. — Заспокойся.
— Як я можу бути спокійний? Такі гроші!
— Будемо кидати жереб?
— Не треба.
— Починай!
Я дивився на цю гру, у якій зійшлися досвідчений гравець і дивний чоловік. Для одного мовби все життя поставлено на карту, другий казиться чи хоче допомогти, але не хоче дарувати. В одного душа до горла підкотилася, другий насолоджується його мукою. Один печеться на повільному вогні, приголомшений несподіваним щастям, другий бавиться, і байдуже йому, виграє він чи програє.
Осман кинув кісточку тремтячою, мов не своєю рукою.
— Чого ти ніби закостенілий? — напався на нього Шех-ага. — Дивитися на тебе неприємно. Ти ж нічого не втрачаєш, можеш тільки виграти.
— Можу втратити нагоду.
— Сотні нагод бувають у житті. Усіх не переловиш. А ти, рано чи пізно, свого доскочиш. У тобі є щось від яструба — усіх би нас, як курчат, подавив.
— Що ти кажеш, аго? Ніколи в житті.
— Подавив би! Через те я й люблю тебе. І хотів би, щоб ти виграв. А чому ти мав би прощати будь-кому?
— І я хотів би виграти.
Але щастя обернулося спиною до Османа саме тоді, коли воно було йому найбільш потрібне. Він поник, скулився, на лобі виступили краплі поту, очі заволоклися сумом, на обличчі відбився вираз приреченості.
— Доля не хоче, — серйозно промовив Шех-ага.
— Бачу, аго.
Осман підвівся і крізь вікно шпурнув кісточку в канал.
— Більше ніколи не гратиму! — сказав він пригнічено.
— Поклянися! Не душею, не словом, а своїм щастям!
Осман поклявся, мовби караючи себе, і вийшов з кімнати.
Мені було жаль його.
— Навіщо ви це зробили? — запитав я Шех-агу докірливо.
— Я загадав: якщо виграє він, то й я виграю. Але, здається, програли ми обидва.
— Як це? Не розумію.
Він махнув рукою, не бажаючи відповідати.
І раптом він охляв, руки безсило впали на покривало, обличчя вкрилося потом і зблідло, губи скривилися від болю.
Я злякався. Невже це смерть?
— Шех-аго, що з вами? Шех-аго!
Він почав хилитися набік, здавалося, ось-ось посунеться з ліжка, я підхопив його й поклав йому голову на подушку.
Кілька хвилин він лежав нерухомо, а потім поволі розплющив очі, відкривши згаслі, майже мертві зіниці. Натужно всміхнувся і навіть сказав, щоб я не лякався. Я й не гадав, що в ньому стільки сили й хоробрості. Він знову не дозволив піти по лікаря.
— Це наша справа, і не треба вплутувати сюди чужоземців, — прошепотів він.
Я не розумів, про що він говорить.
А коли в його зіницях засвітилося життя, він довго й проникливо дивився на мене. Мовби хотів щось побачити в моїй голові. Чому не запитає? Я сказав би йому все. Мабуть, сказав би.
— Не бійся, — промовив він тихо, але твердо, мов погрожуючи. — Я не помру. Я не все ще зробив, що треба. Мушу розплатитися за зло, яке мені заподіяли. Не гоже залишатися боржником.
— Чому ви думаєте про помсту? Хіба в цьому щастя?
— І в житті нема щастя, але, як бачиш, живу.
— Помста наче пиятика: ніколи їй кінця нема. І навіщо зараз про це думати.
Він вигукнув люто:
— А про що маю думати?
Але нараз затнувся, розпачливим рухом схопив край покривала й потягнув до випнутого підборіддя, болісно зойкнувши. Мовби зсудомило його всередині. На диво, Шех-ага швидко заспокоївся й відсунув рушника, яким я втирав йому спітніле обличчя.
— Не треба, — сказав тихо. — Де Осман?
— Не знаю, кудись пішов. Може, я чимось допоможу?
— Де Осман?
— Не знаю, де Осман. Що хочете? Скажіть мені.
— Ти не годишся для цього.
— Для чого?
— Зрозуміло, я цього чекав, але за інших обставин, в іншому місці. Не тут, не так.
— Про що ви говорите, Шех-аго?
Я був украй розхвильований його виглядом, незрозумілою мовою, музикою і веселими голосами з вулиці, сумною кімнатою, таємницею, яка жахала мене.
Біль повертався дедалі частіше, моторошна судома перекошувала його обличчя, тіло слабло.