Хто загине з тих, що йдуть воювати? І де? У дунайських плавнях? У бессарабських лісах? На далеких невідомих рівнинах?
Я дивився, засмучений. Чи є між ними Ахмет-ага Мисира, який доскочив звання аги і заплатив за це не тільки чужими, а й своєю головою? Де тут сердитий оповісник Хідо, що рятується від злиднів? Чи якийсь інший Ібрагім Паро тікає від своїх дружин? Чи є тут сини якогось іншого перукаря Саліха з якогось іншого Аліфаковця, чи є Гусейн Пишмиш, Смаїл Сово, Авдія Супрда?
Байдуже, які їхні імена, — доля в них однакова.
Байдуже, чи вони зажурені, чи вдавано веселі, — все одно не повернуться. І мої товариші не повернулися. Загинули. Всі.
Чи й ці діти, яких я вчу, підуть тою самою сумною дорогою, коли виростуть?
Будуть жити нерозумно, як і їхні батьки?
Очевидно, що так, але я не хочу в це вірити.
Не хочу вірити, але й не можу позбутися страху.
Володимир Климчук
Випробування смертю і випробування життям,
або боснійський Дон Кіхот
Творчість боснійця М. Селімовича належить до визначних досягнень світової літератури XX століття. Уже з перших сторінок роману читач, безсумнівно, відчув, що він занурився у світ глибокого і надзвичайно оригінального художника. Передусім вражає незвичність стилю — чародійство, чаклування словом. Це від східної поезії, в тому числі й від корану, книги, про яку Пушкін сказав: «Погана фізика; але натомість яка смілива поезія!»
Так, оповідь Селімовича по-східному багатослівна й по-східному поетична. Не рвучка, навіть монотонна, вона несе в собі патетику «вселенських» проблем. Варіативність осмислення ситуацій, нескінченне кружляння думки над епізодом, віднайдення все нових і нових нюансів у зв'язках речей і явищ, постійний сумнів щодо причини і наслідку, аналіз, що нагадує обмацування усіх граней якогось складного за конфігурацією предмету, — такою є основа художньої тканини твору.
Не стільки голою логікою доказів, скільки впливом на почуття полонить уяву цей дивовижний художник. Розмаїття життя, складність зв'язків і стосунків, що відбиваються у будь-якому явищі, породжує тут багатство картин, розгалуження думки, безліч сентенцій, афоризмів, порівнянь і метафор, які не ведуть до логічної крапки, а, навпаки, розмивають різкі тони суперечностей, руйнують звичні уявлення, спрощені схеми — усе те, що має назву стереотипу.
Повільна оповідь, безліч асоціацій, повтори з постійним нарощуванням змістових акцентів немовби розгойдують читача на якійсь фантастичній гойдалці, що непомітно набирає дедалі більшої амплітуди, поки не забиває дух.
Зовнішніми поштовхами цього коловороту думок часто проступають, як і в самому корані, численні риторичні питання. Вони ж разом з іншими повторюваними зачинами надають і певного ритму оповіді.
Написана у формі сповіді, книга немовби розрахована на співрозмовника, який має виступати «повитухою при тяжкому народженні слова», при авторському пошуку найпростішого засобу для вираження найскладніших думок.
Стиль — лише зовнішня характеристика твору. За ним стоїть глибина філософської та морально-психологічної проблематики, за ним — письменник великої художньої сили та життєвого досвіду.
М. Селімович народився 1910 р. у Тузлі (Боснія). Закінчив філософський факультет Белградського університету. З 1941 р. активний учасник народно-визвольної боротьби в Югославії. Після війни працював на викладацькій роботі, був художнім директором студії фільмів у Боснії, директором драматичного театру, головним редактором видавництва. Помер 1982 року.
У ранніх творах, переважно оповіданнях, писав про війну, про молодіжні будівельні бригади післявоєнних років. Крім малої прози, опублікував також романи «Тиша» та «Морок і місячне сяйво». Велика літературна слава прийшла до письменника з появою роману «Дервіш і смерть» (1966). Разом з І. Андричем М. Селімович висунувся у число найвизначніших письменників Югославії. Роман «Фортеця» є своєрідним продовженням «Дервіша і смерті» і в проблематиці, і в поетиці.
При східній стилістиці роману М. Селімовича в ньому відчутно проступає проблематика, що активно розробляється в сучасній європейській культурі, й насамперед філософська проблема людини. Тут доречно буде зазначити, що Схід протягом багатьох століть істотно впливав на розвиток цієї проблеми в Європі (християнство, єресі середньовіччя, філософська антропологія XIX–XX століть).
Проблематика творів М. Селімовича стоїть у філософсько-художньому контексті світової літератури, продовжуючи мотиви або вступаючи у диспут з розробками концепції людини такими письменниками і мислителями, як Толстой, Достоєвський, К’єркегор, Томас Манн, Кафка, автори літератури «втраченого покоління», Фейхтвангер, Камю, Сартр, Г. Гессе, Фріш, Маркес, Кортасар, Е. Станев, Л. Немет та ін. Сама форма сповіді, в якій написано роман, сприяє розкриттю автором психології особи. Традиційна проблема добра і зла розглядається М. Селімовичем не лише на рівні узагальнених соціальних стосунків людини, але й на рівні внутрішньої боротьби людини, на рівні душі, де, як казав Достоєвський, «бог з дияволом між собою борються».