І доки ми чекали, коли прийде хтось із штабу, щоб скласти протокол про смерть, бо ж чоловік умер не від кулі й не від ворожої шаблі, у нас увесь той час перед очима зяяла кривава рана в нього на шиї і ми з острахом позирали на молодшого брата, який невідривно, без голосіння й сліз, дивився на перерізане горло, не дозволяючи накрити мерця, і лише глухо стогнав.
Коли Мула Ібрагім і його молодий помічник написали протокол, цілком зайвий, бо не було відомо, чому той покінчив з собою, а про вчорашнє насильство ніхто не згадував, і ніяких інших причин не можна було виставити, — жінка мовчки показала, де стоїть лопата, і знову замкнулася з дітьми в халупі.
Молодший брат сам викопав могилу в мокрій землі, поклав на дно, у воду, сніп ситнику, сам опустив брата в яму, вперто відмовляючись від будь-чиєї допомоги. Другий сніп ситнику розстелив по мерцеві, а обличчя йому накрив своєю хустиною. Коли він засипав могилу і коли ми всі кинули по жменьці болота на мокрий горбок, він махнув рукою, щоб ми залишили його самого.
Довго стояв над могилою. Хто зна, що він думав, що казав собі й мертвому братові, якого любив більше, ніж самого себе, — ми цього не чули, і ніхто ніколи не дізнається про це. А потім рушив. Не зігнувся, не поцілував могили, не проказав молитви, тільки підвів очі від вогкого горбка й пішов у плавні. Ми гукали його, ішли за ним, просили, щоб повернувся. Він навіть не оглянувся, може, й не чув. Ми бачили, як він забрів у воду по кісточки, потім по коліна і зник за ситником. Куди подався, що хотів, чи, може, втратив розум — важко сказати. Більше його ніхто не бачив.
Молодий помічник Мули Ібрагіма студент Раміз лишився в нас ночувати, щоб не вертатися поночі.
Він розмовляв з усіма, але більше слухав, ніж говорив, а говорив якось дивно, мовби наперед знав усе, що ми знаємо.
Я розповів йому про цей випадок, а він сказав, утомлено всміхаючись:
— Убивають їх, убивають самі себе. Життя народу — це голод, кров, біда, убоге животіння на своїй землі і дурна смерть на чужій. А вельможі всі повернуться додому, щоб базікати про славу і точити кров із тих, хто вижив.
Я ніколи ні від кого не чув таких слів. Ми проклинали небо й землю, бога й людей, але такого — не говорили.
— Чого ти прийшов сюди? — запитав я його.
— Щоб і це побачити, — відповів він, задумливо дивлячись у ніч, яка оточувала нас.
Забув я безліч різних речей, які міг би й пам'ятати, а якщо й не забув, то вони вже не викликають у мені колишнього жаху. Я майже не думаю про бої, рани, жорстокість, яку називають геройством, про гидливість до різанини, крові, бездушного запалу і тваринного страху. Не думаю про широкий Дністер, розбухлий від буйних дощів, коли ми залишилися відрізані від решти війська на другому березі і тисячі солдатів загинули або потрапили в полон, а сотні — потопилися в грізній річці, я ж переплив її, тягнучи за собою в продірявленому човні військового писаря Мулу Ібрагіма, який наклав у штани од страху і просив мене, щоб я нікому про це не розказував. Забув я безліч різних речей, які міг би й пам'ятати заради близької смерті, заради страху, заради сорому, але ось тільки ці два випадки, які можна було б і забути, тримаю в пам'яті. Можливо, тому, що я не міг ні зрозуміти їх, ні пояснити, а загадкове завжди пам'ятається довше, ніж гола істина.
2. Смуток і сміх
Уперше все це я розповів одній дівчині і вперше саме отак — підряд, від початку до кінця. Таким чином, те, що досі губилося в дивній плутанині окремих уривків, ховалося за імлою страху, стояло поза часом і, можливо, було позбавлене певного змісту, наче важкий сон, якого не можеш ні збагнути, ні перервати, уперше оформилося в послідовну розповідь. А чому саме цій дівчині я розповів і чому саме це — я й сам собі не міг пояснити. Мені здалося, що вона вміє слухати, хоч, звичайно, не зрозуміє, а слухання — важливіше від розуміння.
Досвід навчив мене, що те, чого ти не можеш витлумачити самому собі, треба розповісти іншому. Себе можеш обманути випадковим фрагментом картини, невимовним почуттям, бо воно ховається перед мукою усвідомлення й тікає в туман, у захмеління, якому не потрібен зміст. А щоб розповісти іншому — потрібне точне слово, тому шукаєш його, відчуваєш, що воно десь є в тобі, і ловиш його або лише його тінь, упізнаєш його на чужому обличчі, у чужому погляді, коли той інший починає розбирати, про що ти ведеш мову. Слухач — це повитуха при тяжкому народженні слова. Або щось ще важливіше. Якщо, звичайно, він прагне тебе зрозуміти.