Усе довкола тої людини ніби звичайне: майже порожня кімната, побілені вапном стіни, підлога, закапана воском від свічок у дешевих підсвічниках, вікна без занавісок, найпотрібніші грубі меблі з дебелого дерева. Та й сам він звичайний, тихий, люб'язний, не дивиться люто, як я собі уявляв, не лякає погрозами, навіть здається трохи невпевнений, худий, обличчя неспокійне, часто кліпає очима, які або відводить убік, або втуплює перед себе. І все-таки мене охоплює якась тривога. Відчуваю, як навколо нього витає оте його невідкрите для мене, невідоме, але постійно присутнє. І тільки це — основне, усе інше — другорядне, без будь-якого значення, як одяг, що на ньому.
Про Бечира Тоску не питав багато, усе вже знав від Махмута Неретляка. Сказав тільки, що нам поталанило, мали ми більше щастя, ніж розуму, бо він міг запідозрити в нас вивідачів. І не треба було сперечатися з ним, бо за це могли накласти головою.
— Я не сперечався. Тільки сказав, щоб не ображав нас.
— Тепер уже байдуже. Подякуй богові, що залишився живий, і запали якнайтовстішу свічку.
І коли я подумав, що він кликав мене, звичайно, не заради цього, і холод пройняв мене до самих кісток перед тим, що я зараз від нього маю почути, сталося таке, як у наївних дитячих казках, чи ще неймовірніше, як коли б вовк заспівав солов'єм. Він згадав мого вірша, якого я склав на горі.
Господи боже, і чого тільки той Махмут не вибовкав!
Авд-ага сказав, що Махмут не запам'ятав усього, знає тільки перший рядок, решту так перекрутив, що й сам з цього сміявся. Вийшла якась нерозбірлива плутанина. «Світ складається з недосконалих людей». А далі?
Вірш не гарний, відповів я, ледве доходячи до тями. Грубий, невідшліфований. Рядки не повинні звучати як звичайна розповідь. Може, краще було б: «Світ — це недосконалі люди». Віршеві треба ще вистоятися.
— Байдуже, — каже комендант. — Продекламуй.
Я прочитав вірш, хоч мені було смішно. Навіщо йому вірші?
І ще дивніше було, що він слухав мене побожно, з виразом вдячності на обличчі, майже натхненно.
— Прошу тебе, ще раз.
Тихо ворушив губами, повторюючи за мною.
— Може, записати?
— Чужий почерк погано розбираю. А сам пишу неважно.
Невдовзі він уже вивчив вірш і промовляв його повільно, невправно — раз, вдруге, кілька разів, із задоволенням, якого я не розумів.
Я запитав його:
— Невже ви так любите вірші?
— Цей мені сподобався, як тільки я почув перший рядок.
І знову почав перекочувати слова в роті, прислухатися до їхнього звучання, втішатися насолодою від них, зі смакуванням висмоктувати із них зміст, як мозок із кістки. Це незвичайне й несподіване захоплення віршем піднесло його в моїх очах, а ще, мабуть, і тому, що він звернув увагу на моє творіння. Якщо мій вірш міг так надихнути його, то він добрий. А якщо він міг відчути його красу, то в ньому є достоїнства, які він не перед кожним відкриває.
Я забув про його таємницю.
— І це все, що ти робиш, — складаєш вірші?
— Не можу знайти роботи.
— Сам так хотів, чого ж скаржишся? Хочеш казати бозна-що. От і терпи. Не думаю, що ти сподівався ордена? Ти ж, очевидно, не дурень.
— Я був п'яний.
— Говорив п'яний, а надумав тверезий. Під чаркою тільки відкрився.
— Слова — повітря, що вони можуть кому пошкодити?
— Слова отрута, з них починається всяке зло.
— У такому разі, треба мовчати?
— Навіщо мовчати? Є про що говорити й без нападок. Допомагати треба, а не заважати. Держава, дорогий, це тисячі турбот і клопотів, тут у своєму домі не можеш навести належного порядку, а це стільки світу. І ось починає якийсь коверзувати: і це не так, і те не так, ото диво! Авжеж, не так. Було б справді диво, якби всі були задоволені: адже стільки людей, і кожне тягне у свій бік. Гадаєш, легко тим, хто править державою?
— Хіба не легко?
— Ні. А ти — на них! Бо це, бачиш, легко. А якщо б, скажімо, хтось прийшов до тебе додому й почав тобі казати, що в тебе все погано. Що б ти йому зробив? Розсердився б і викинув геть. І мав би право.
— Це інша річ. Моє нікого не стосується.
— Отож, інша річ, бо твоє. Ти кажеш: твоє нікого не стосується. Стосується. У цьому ти помиляєшся. З людьми живеш, не треба їм іти наперекір.
— А чим я йду наперекір?
— Ось нападаєш. Через що? Кожен подумає: бо одружився з православною.
— Хіба це гріх, бога ради!
— Її батько був проти держави.
— Якщо був проти держави, то заплатив за це головою. Але я його навіть ніколи не бачив. З дружиною про нього ані словом не перемовився.
— Якщо не обманюєш, тоді твоя дружина криється перед тобою. Бо батька так легко не забувають.