— Ех, їй-богу, якби я вчора помер, то й не знав би своєї вини.
— Не був би ти винний, якби не ображав людей. Кожен мусить пошукати частку вини й у себе.
— У такому разі, я буду винний до кінця своїх днів. Того покійника я ж не можу прибрати, мовби його й не було. Чи, може, мені розлучитися з дружиною, яку я люблю?
— Ніхто від тебе не вимагає цього. Але людина із щербинкою повинна стежити за тим, що вона робить. Тим більше, коли не сама. Чому інші повинні страждати через твою дурість?
— Ви мене заради цього й кликали?
— Ні. Кликав тебе заради вірша. А це вже принагідно, до слова пришилося, і воно не завадить ні мені, ні тобі. Людина здається іншою, доки її не бачиш і не порозмовляєш з нею сам на сам, без свідків. Я думав, що ти небезпечніший.
«І я те саме про вас», — мало не сказав я, настільки голос у нього був тихий і м'який.
Що ж у цьому чоловікові може бути таке небезпечне?
На вулиці мене зустрів Махмут Неретляк, ніби випадково нагодився. Та я знаю, що він чекав. Дивився на мене спідлоба, вивчаючи мій настрій і вираз обличчя, намагаючись угадати, що було в коменданта Авд-аги. Я мовчав, ніби чимось занепокоєний.
— Чого тебе кликав? — запитав він мене мовби між іншим, вдаючи, ніби питає для годиться.
Я зупинився й похмуро глянув на нього.
— Кликав мене через тебе. Питав, про що ти розмовляв з тим розбійником.
— З яким розбійником?
— Тепер уже ніби й не знаєш. А з тим, за якого будемо відповідати і ти, і я. З Бечиром Тоскою. А мені ще й казав, щоб нікому нічого не розповідати. Тепер звинуватять нас, що ми шпигуни Бечира Тоски.
Я хотів заплатити йому його ж монетою і вділити краплю того страху, який я відчув перед дверима Авд-аги.
Але я відразу й розкаявся в своєму грубому жарті.
Махмут дивився на мене ошелешено, мов задихався.
— Я розповів йому те, що було, — сказав він злякано.
— А навіщо було розповідати?
— Гм, адже Авд-ага мене й послав у село, щоб я вивідав що-небудь про Бечира Тоску. Тож який я шпигун Тоски, Ахмете-брате!
От тобі й на! Я правлю жарти, аж тут гидка правда на світ божий вилазить. Оце тобі ліси горять, оце тобі ходімо селянам молитви переписувати!
— Так ти в дурні мене пошив, Махмуте? А я, мов той йолоп, плетуся за ним, за товариша йому в його брудній справі!
— Я хотів тобі сказати, але що розкрию рота, так і проковтну — незручно було. А йти мусив, він не питає, чи хочу, тільки: йди! Погодься, каже, тебе ніхто не запідозрить у цьому ділі.
— Він мав рацію, навіть я не запідозрив.
— То як він тепер може звинувачувати мене, що я шпигун Бечира Тоски?
— Боїшся коменданта Авд-аги?
— Спробуй не боятися.
— Він бив тебе раніше?
— Авд-ага нікого не б'є.
— А що ж він робить?
— Убиває.
Тепер і я почав хапати повітря ротом, наче викинута на берег риба.
Махмут умивався з джерела, остуджував руки, довго пив воду з долоні, приходив до тями. І мені, їй-богу, треба було підставити голову під струмінь холодної води, щоб отямитися.
Ось вона, таємниця Авд-аги, що через неї люди мовчать і відмахуються рукою. А я, вражений його благородством і розумінням, декламував йому свій нікчемний вірш про те, що всі люди однакові, всі недосконалі і що нема різниці між ним та іншими.
Чому ж прислужився мій вірш? Тому, щоб якийсь кат заховався за нього. А робить він це заради своєї окривавленої душі, беручи в свідки та захисники пришелепуватого поета Ахмета Шáба!
А може, тут є й дещо інше, може, мій вірш підтверджує його думку, що досконалі люди є тільки в могилі. А доки живуть — вони злочинці.
Ех, вірше мій невдатний!
Сором і каяття не давали мені сердитися на Махмута Неретляка. Він учинив погане діло, бо його примусили, а я — з власної волі.
І ось, зачепившись за коменданта Авд-агу, я почав розмірковувати про те, чого ніхто не домислив до кінця і чого ніхто, як тільки дійде зрілого віку, не викидає з думки: що таке життя? Що воно діється з нами, у що ми встряваємо з власної волі, а в що — поза власною волею, що залежить від нас і які наші можливості. Я не майстер роздумувати, більше люблю саме життя, ніж думати про нього, але скільки я не мізкував, то все виходить, що багато речей робиться незалежно від нас, без нашого наміру. Випадковість визначає мій життєвий шлях і мою долю, і найчастіше я буваю поставлений перед доконаним фактом, мене кидає в якусь одну з можливих колій, в іншу мене турляє ще інша випадковість. Не вірю, що мій шлях, яким я маю пройти, десь визначений наперед, бо не вірю в упорядкованість цього світу. Ми не вирішуємо, а опиняємося серед тих чи інших подій. Нас кинуто навмання у гру, повну незліченних змін, у певну мить, коли нас чекає тільки ця ситуація, єдина, яка може трапитися нам під час перетасовування. Не можеш її ні обійти, ні відсунути. Вона твоя, як вода, у яку впадеш. І або втримаєшся на поверхні, або потонеш.