Вулицею під каштанами проходжувався комендант Авд-ага, мовби не лив дощ і була якнайкраща погода для прогулянки. Він ступав кілька кроків уперед, повертався назад і зупинявся — завжди на тому самому місці, на однаковій відстані від нас і терпляче дивився й чекав.
— Когось чекає, тебе чи мене, — промовив Махмут.
— Напевно, тебе.
— Чого мене?
— А чого мене?
Так ми великодушно віддавали один одному коменданта Авд-агу, коли вже не могли вблагати чортів, щоб вони забрали його з-перед наших очей і з цього мокрого шляху.
— Ходім побачимо, — запропонував Махмут.
Його гнітила невідомість.
Підійшовши до коменданта, ми ввічливо привіталися, сподіваючись, що тим усе й кінчиться.
— Ти куди, Ахмете?
Отже, чекав мене!
— Ти, Махмуте, можеш іти своєю дорогою.
Це був наказ.
Махмут глянув на мене, розгублено всміхнувся, мовби йому було жаль, що залишає мене з Авд-агою, чи приємно, що його не спіткало те щастя, і, поштиво попрощавшись, миршавий, згорблений, мокрий, але, безсумнівно, щасливий, подався вулицею вниз.
— Знайшов місце?
— Ні.
— Ні? А чому?
Я мовчав, роздумуючи про те, як безцеремонно він прогнав Махмута, не соромлячись своєї жорстокості, а може, й не знаючи, що він жорстокий. Свою грубість він не пом'якшив навіть усмішкою, не кажучи вже про слово. Люди й не чекають від нього доброти, не обурюються й не ображаються. Я думаю про Махмутову запобігливу усмішку й догідливе прощання — він злякався й не відчув образи. І я злякався! Я повинен був сказати: «Махмут мій приятель, ми йдемо у справах, чому ви його проганяєте?»
Я того не сказав.
Мій обов'язок був захистити його від приниження. І себе. А я не зробив цього. Проковтнув образу і, можливо, навіть усміхнувся, і тепер це пекло мене, як рана. Я соромився своєї боягузливості і все-таки думав: добре, що нічого не сказав і не розсердив його. Два голоси водночас! Дві людини, зовсім різні, цілком протилежні, жили в мені повним життям: одна раділа, що не накликала на себе небезпеки, а друга була глибоко нещаслива від усвідомлення своєї нікчемності, і обидві однаково щирі, обидві однаково праві. А тільки якусь хвилину тому, у підворітті, я дивувався з роздвоєності Махмута Неретляка. Усі ми однаково дивні й нікчемні.
Комендант не мав ні найменшої підозри про мої муки.
— З чого живеш, якщо не працюєш?
— Дружина працює.
— Це недобре, візьме верх над тобою. Чоловік повинен працювати.
— Не можу знайти роботи.
— Роботи не можеш знайти? Бібліотекарем хочеш? Мехмеда Сеїда звільняють. Він уже нікуди не годиться.
— Не хочу ні в кого забирати хліб.
— Інші заберуть.
— У цьому не буде моєї вини.
— Ну й дурень ти. Але є ще місце. Хочеш бути писарем при судді?
— Це насправді чи жартома?
— Насправді.
— Якщо насправді, отже, від мене щось вимагається?
— Дрібниця.
— Яка саме?
— Той Раміз, студент, меле всячину в мечеті. Сподіваюся, ти не погоджуєшся з ним.
— Якщо він меле всячину, як ви кажете, і якщо та всячина погана, то, звичайно, я не погоджуюся.
— Судді треба, щоб хтось записав, що він говорить.
— І це повинен зробити я?
— Писарів він знає і при них говоритиме інше.
— Та, бачите, голова мені болить, ось уже третій день. У пам'яті нічого не тримається.
— Не треба запам'ятовувати. Запишеш.
— І потім, Джемаль Зафранія трохи сердитий на мене, йому не сподобається, що ви даєте мені таку роботу.
— Джемаль-ефенді й сказав, щоб я запропонував це тобі.
Еге, знайшли дурня! Я й раніше здогадувався про це, а він підтвердив.
— А чому він сам не прийшов, щоб мені це сказати?
— Не знаю.
— Тоді передайте йому, що я не можу.
— Зможеш, якщо тільки захочеш.
— Гаразд. Отже, не хочу.
— Не хочеш?
— Ні.
— Кажеш, ні?
— Кажу, ні! Я ніколи такими справами не займався, не буду й тепер.
Я викручувався і ось до чого докрутився!
На диво, я не відчував більше страху.
І в його погляді не було погрози. Він був здивований, майже вражений. Мабуть, це вперше йому довелося таке почути й пережити. Люди не такі, він напевне це знає, вони інакші. А що ж це?
Спантеличив я його, не сподіваючись цього, нічого не сподіваючись. Він дивився на мене, як на нерозумного хлопчиська, як на божевільного, як на примару. Навіть усміхнувся недовірливо, мовби це був жарт, кумедне непорозуміння, яке скоро мине, або він не почув добре, або я скажу, що пожартував, а він мене вилає, і в світі буде знову встановлено заведений порядок. Але ніщо не минало, непевність залишалася, порядок був зіпсований, а він не знав, як виправити це незвичайне становище.