Він знайшов тільки стару, заяложену, вживану безліч разів погрозу, але й вона прозвучала невпевнено:
— Ще пожалієш, Ахмете Шáбо!
— Більше б жалів, якби вас послухався.
Нічого іншого сказати він не мав. Мовчки втупився в мене, розгублений, а коли зібрався з думками, то міг тільки або вбити мене, або піти собі геть.
Пішов я, покинувши його, застиглого під дощем, і не оглянувся навіть, щоб побачити, чи не впав він мертвий од сердечного приступу. Було б чудово, якби він скам'янів і навіки залишився непорушний під каштаном як пам’ятник сліпої вірності. Це було б чудово, це був би порятунок, бо крижаний холод стис моє серце, щойно я відійшов од нього.
При ньому я не відчував страху, а коли залишився сам із собою, стали підкошуватися ноги.
Прекрасно, по-геройському ти повівся, а тепер будеш за це розплачуватися.
Але я не каявся, не міг каятися, а страх — хай робить своє.
Не можу бути нечесним, але й хоробрості в мені нема. Отже, буду мучитися від страху, але з чистим сумлінням. Я не знав, що й таке буває.
Махмут чекав мене у кінці вулиці.
— Погана погода, на щастя.
Він і не підозрівав, яка вона погана, тільки чому: на щастя?
— Тому що ви швидко закінчили розмову.
— Мені вона видалася довгою.
— Що він хотів?
— Пропонує роботу.
— То це добре.
— Але щоб я записав усе, що Раміз говорить у мечеті.
— Це не годиться.
— Послав його Джемаль Зафранія.
— І що ти сказав?
— Сказав: не хочу.
— Даремно. Треба було сказати: не можу, не маю часу, хворий, маю нежить, дружина в мене сама, рука спухла, а ти: не хочу.
— Що сказав, те сказав. Можу я тепер вернути своє слово?
— Можеш. Але не треба. Сказав — так сказав.
Висновок у нього несподіваний, як завжди. І він пояснив його так:
— Звичайно, ти сказав по-дурному, але чесно. Тепер він матиме зуб на тебе, але нехай знає, що не всі боягузи. Я ніколи не посмів так сказати, а хотів, ти не уявляєш, як хотів. Тяжко все життя страхопудом бути; так, справді, довше проживеш, але не знаю, чи варто. Для мене варто, бо не вмію інакше й не пробую. Розізлюся, вилаюсь, скажу «не буду», скажу «буду» — усе наперекір, але тільки в собі, не смію вголос, мушу бодай у собі, щоб не луснути з муки. Але доки назовні не вийде, це не справжнє. А в тебе вийшло назовні. Тепер начувайся, але, брате, честь і хвала тобі. Якби ти був розумний і трохи подумав, то ніколи б такого не сказав і спав би собі спокійно, а тепер як під обухом ходитимеш, і я з тобою, бо до мене вже й раніше сікалися, а після цього думатимуть, що ми з тобою одне. Але хай, я не жалію. Заради дружби я готовий на все.
Велика мука, та мала слава. Усе-таки він хоробрий.
Кажу йому жартома:
— Тобі тільки з верховним суддею дружбу водити, а не зі мною!
— Красно дякую, хай йому грець. Про користь не кажу. Звичайно, було б вигідніше. Але для душі, щоб згадати — й тепліше стало, ти для мене якраз. Нічого в тобі нема особливого, але ти людяний. Від тебе й через тебе тільки збитки та страх, але це не біда.
Я згадав, як він говорив про свою дружину. І про мене міг би сказати приблизно таке: дурень, ні риба ні м'ясо, ні на що не здатний, голопузий злидень, тепер пришелепкуватий, а раніше був ще пришелепкуватіший, прогавить будь-яку добру нагоду, ускочить у кожну пастку; горе і йому, і тим, хто коло нього; ні, справді, кращого друга не знайдеш.
Але зараз у нього не було часу для такого виявлення дружніх почуттів, од якого я залюбки відмовився б на користь першого-ліпшого ворога. Його стривожила погроза коменданта Авд-аги, а ще більше моя відповідь, але він не забував і про торгівлю. І став квапити мене з продажем моєї спаленої хати.
— Поки з тобою нічого не сталося, — додав він серйозно.
Ми сторгувалися з покупцем, домовилися про продаж, владнали все, що треба, в суді, — усе нашвидку, мовби я збирався кудись тікати. А це тому, що мене зненацька, ні з того ні з сього охопив жаль, та пустка мені не потрібна, але все-таки якийсь зв'язок я розривав, з чимось я прощався назавжди, хоч його вже й не було, але існувало, можливо, колись. Навіщо воно мені? Зберігати тіні? Під нашим небом зв'язки часто обриваються, і від покоління до покоління мало що переходить. Але якоїсь миті мені забажалося зберегти ці тіні, і потім було жаль, що не піддався своїй слабкості. Але шкодував би, якби й піддався — навіщо мені має докучати минуле, якого вже більше нема?
Махмут з нетерпінням чекав, коли я одержу гроші, на щастя, навіть гадки не маючи про мої муки, бо його серце не витримало б, якби він довідався, як я вагаюся.