Коли все було закінчене, Махмут випростався, зітхнув полегшено, блиснув очима, бадьорий і піднесений, а я, знічений, замкнувся в собі, але він, охоплений щастям, цього не бачив.
Покупець дивився на нас здивовано, і писар у суді дивився здивовано, мов на двох дурнів, якими ми й були. Один несповна розуму за безцінь продав єдине місце можливих спогадів про дорогих небіжчиків, щоб віддати гроші другому несповна розуму на найнікчемнішу річ у світі — на тисячу нічого не вартих дитячих сопілок.
Махмут подався в дорогу наступного дня, ще вдосвіта, не знаю, як він і ніч переспав — через нетерплячку, плани і мрії. Повернувся він через тиждень, зморений, невиспаний, але щасливий, і привіз півтори тисячі сопілок. Дорога, голодування й ощадливість його вбивали, але надія повертала до життя, і ось дихавичний переможець, на грані сил, ледве тягнучи зсудомлену ногу, гордо вступив до міста, хитаючись, мов підгнилий тин, але впевнений у собі як ніколи.
Розпродавши товар по крамницях, щоправда, не з таким зиском, як розраховував, він подав мені точний звіт і насилу згодився взяти гроші на покриття дорожних витрат, радий за свій перший у житті купецький прибуток.
А в місті, на ринку, по дворах і в будинках півтори тисячі Махмутових сопілок висвистувало на дитячих губах, здіймаючи такий галас, що голуби з переляку тікали хтозна-куди, а люди хапалися за голови.
Махмут ходив щасливий, що подарував місту цю оглушливу музику, а дітям незмірну радість, а я сміявся й трохи соромився, не признаючись, що я теж причетний до цього гармидеру.
Я сміявся, а мене охоплювала туга.
На що перетворився притулок моїх спогадів? На писклявий звук дитячих сопілок.
Не треба було цього робити. Ця пустка була мені потрібна, вона пов'язувала мене з дитинством і з життям, з якого вийшло моє життя. Я мусив зберегти тіні, щоб не спорожніла думка, позбавлена сліду, і опори, і суму за втраченою минувшиною. Моєю і моїх предків.
Тепер, залишившись сам, я знову починаю все спочатку.
10. Юнак з чистим серцем
Я просидів у кав'ярні довше, ніж звичайно, і набагато довше, ніж збирався. Було незручно залишати Махмута Неретляка самого: він святкував свою першу торговельну перемогу, частуючи всіх підряд. Стемніло, і з Бегової мечеті пролунав заклик до вечірньої молитви, а Махмут усе пив та пригощав; уже кілька днів він ходив щасливий та гордий, ніяк не в змозі звикнути до свого мізерного успіху. Розповідав безперестану, хвалився, добродушно сміявся у відповідь на дедалі відвертіші й уїдливіші глузування, не помічаючи їх, і щедро сипав грішми, заробленими на сопілках.
Мене сердило те, що він робить, і дивувало, як він може насмішку сприймати за жарт. А його буцімто хвалили, захоплювалися його кмітливістю: як це він здогадався про дітей та сопілки, жодному купцеві не спало таке на думку; а яку нову справу він замислив, щоб вони вже не бралися за неї, бо з ним важко тягатися; а чи не думає він продати свою крамничку, бо навіщо йому розмінюватися на такі дрібниці, і як це він досі приховував свої здібності?
Спітнілий, збуджений від випитого, окрилений успіхом, Махмут довірливо розповідав людям, як довго його переслідували невдачі, а якщо вже тобі не таланить, то не допоможуть ні розум, ні здібності; за що не візьмешся, усе тобі виходить навпаки. Але трапилася добра людина, яка побачила, чого він вартий, — і наче хто злі чари по вітру розвіяв. Тепер він зіп'явся на ноги, щоправда, не дуже твердо, але зіп'явся, знайшов свою опору й сподівається, що його нещастя скінчилися, бо йому повірили. Ніхто не знає, хіба що тільки він, яка це підтримка, коли тобі вірять. Мовби серце б'ється рівніше, мовби сила в тобі потроїлася. Він задумав кілька справ, добре задумав і має надію, що вони вдадуться йому. У торгівлі він нікому не стане поперек дороги, хай ніхто цього не боїться. Кожному допоможе і радою, і грішми, скільки буде в його силах, бо хоче з усіма жити в злагоді й любові.
У прокуреній кав’ярні люди голосно сміялися, плескали його по миршавих плечах, аж він гнувся, наче билинка, і глумливо дякували йому за доброту й великодушність.
Мене занудило.
— Ходімо, — покликав я його. — Досить уже.
— Ні, не досить. Я сьогодні не можу просто так залишити людей.
А потім, хитро підморгнувши, пошепки звірився мені, що тепер йому ці люди потрібні — заради справ. Вони йому допоможуть, він їм — заробить грошей. Але не в грошах суть, тут ідеться зовсім про інше. Про що? Та це таке. У кожного свій тягар на душі. Але чого він має критися переді мною, адже ми все-таки друзі: йому треба заробити грошей, щоб заткнути рота цьому собаці. Якому собаці? Своєму зятеві, хай би куций був йому тестем. Коли дочка виходила заміж, Махмут обіцяв дати за нею низку перлів і намисто з дукатів, а це було ще до того, він тоді думав, що все життя проведе в місті й розбагатіє. Зять вимагав, отже, йому нічого не залишалося, як пообіцяти. «Якщо я беру погану, то хоч би не голу», — так відверто й заявив майбутній зять. А вона не була погана, бог свідок, була схожа на матір. Перли купив, а на дукати не стягнувся, те завадило, а тепер зять кров з нього точить. Лає їх, кляне на чім світ стоїть, мовляв, зв'язався з жебраками, дружину б'є, — а як воно батькові дивитися на горе своєї дитини? Була навіть думка десь прикінчити його, але тим би тільки себе запропастив та своїх. Якби не було в них дітей, забрав би дочку додому, хай би відпочила, пожила як людина, але мають їх трійко, і самі не знають, коли набули, — усе сварки та колотнечі, та й вона сама не хоче йти від нього — сорому боїться. Ех, роздобуде він ті прокляті дукати, нехай заспокоїться мучитель і дочка нехай має спокій. Ні хвороби до себе не підпустить, ні старості, ані смерті, доки не поверне цей борг!