Буде гарно, як би Тияна мене не зустріла.
Біля входу на подвір'я чатував на мене Мула Ібрагім, адвокат, мій колишній друг і роботодавець. Ішов, буцімто прогулюючись, — це корисно перед сном, — і, звичайно, добре напружував очі, щоб у цій темряві впізнати мою тінь, не пропустити мене.
— Іди сюди, — шепнув і зник у темені підворіття.
— Ти, мабуть, довго чекав. Звичайно я повертаюся раніше.
Я сказав це, аби тільки не мовчати й не видати свого здивування з того, що бачу його тут і в таку пору. Мене охопив навіть страх. Що трапилося? Загрожує мені якась небезпека? Але я відразу заспокоївся, подумавши, що, якби був хоча найменший натяк на небезпеку, він не підійшов би навіть близько до мого будинку. За ним можеш сміливо йти по замерзлій річці, як за лисицею.
— За тобою ніхто не стежив? — обачно запитав він мене, не відповідаючи на мою збентежену мову про запізнення.
— А чого б це мали стежити?
— Сьогодні я розмовляв…
Повз нас пройшов мій сусід, вуличний підмітальник Жучо, п'яний як чіп.
Мула Ібрагім притисся до стіни й замовк, сховавшись за мене.
Я розсміявся:
— Чого боїшся? П'яний він — і себе не впізнав би, коли б глянув у дзеркало, а де вже тебе!
— Сьогодні я розмовляв з Шех-агою Сочом про тебе. Він сам запитав, — чесно признався Мула Ібрагім.
— Чого це Шех-ага раптом зацікавився мною?
— Може тобі допомогти. Сказав, щоб ти зайшов до нього.
— Як він мені допоможе?
— Знайде роботу. Він може все.
— А що вимагатиме за цю послугу?
— Нічого. Він згадав тебе, ми поговорили про тебе, я розповів йому все, що знаю, і бачиш — він сказав, щоб ти навідався до нього. Піди неодмінно.
— Може, й піду.
— Не «може», а обов'язково піди.
— Гаразд, піду.
— Гроші маєш?
— Дякую, маю.
— Оце й усе. Нікому не кажи, що я приходив.
Він виглянув з підворіття, чи нема нікого поблизу, і пірнув у темряву.
Я дивився на його тінь, яка поволі зливалася з мороком, і ледве стримував себе, щоб не побігти вслід за ним і запитати, чого він приходив сюди, ховаючись у пітьмі й тремтячи від страху. Смішний цей його страх перед усім і перед нічим, але для нього він анітрохи не менший від того, що мені він смішний. Треба було йому неабиякої хоробрості, щоб ото прийти до мого будинку й розмовляти зі мною, знехтуваним і відкинутим, хай і скоромовкою, хай і на ходу.
Чому він турбується про мене? Не може забути Дністра, коли я врятував його від смерті, не дбаючи про своє життя? Я вже пояснював йому, що зробив це не з доброти, не з співчуття і не тому, що думав про його врятування. Це був неусвідомлений вчинок, я тоді мовби втратив розум і не знав, що роблю. Я міг так само його, ні з того ні з сього і без будь-якого жалю, покинути на бистрині. Через те хай він не почувається переді мною боржником, це я давно йому сказав. Але люди пам'ятають не мотиви, а вчинки. Він пам'ятає мій вчинок і свою страшну хвилину, коли він у нестямі наклав у штани від страху перед смертю, крижане дихання якої вже обдавало його. А в цей час якийсь дурень уперто тяг його човен через оскаженілі хвилі, рятуючи його, незнайому людину (а я думаю, що я лише тримався за плавучий предмет, щоб не потонути). Безсумнівно, тоді він якнайщиріше, як ще ніколи в житті, молився за життя іншої людини, принаймні до берега, і за перемогу над смертю — її і свою. І ніколи нікому не бажав стільки щастя, як їй, бо її щастя було його щастям. Він запам'ятав усе: і ту збожеволілу річку, і ту божевільну передсмертну хвилину, і того божевільного юнака — і потім, коли вже прийшов до тями, не міг забути, що саме тому юнакові і чуду він зобов'язаний життям. Перше життя дали йому батько й мати, в Сараєві, а я — друге, на Дністрі. Першого він не бажав, за друге віддав би й душу. Мусив запам'ятати батьків, особливо того, найважливішого. Щоправда, міг і забути, багато хто забуває, але його біда, що він добра людина і хоче за добро платити добром. А його присилували за добро заплатити невдячністю. І, можливо, йому було важче, ніж мені. Звичайно, що важче. Не забуває і ось прийшов, незважаючи на страх. Не посмів передати через іншого. Прийшов сам. Для нього це було те саме, що йти в атаку на укріплений шанець.