Тепер і мене вразили її слова, не тільки Авд-агу.
Очима я давав їй знак, щоб перестала, замовкла, бо небезпечно переступила дозволену межу, але вона не бачила мого моргання і не зважала ні на які межі.
— Чи мій батько був небезпечний для держави? — вела вона далі гнівно, відкриваючи причину своєї запальності. — Ні, ні для кого він не був небезпечний. А його вбили. Комусь наказали, і той убив. Може, тільки за те, що сказав щось під чаркою або комусь здалося, ніби сказав. Чуже життя нічого не варте, Авд-аго. Багато таких, що їм нікого не жаль. То для чого ще й чесних людей робити лиходіями? Нехай би вони були — усім на диво.
— Як рідкісні звірі, — додав я, сміючись, бо що вже мав робити?
— Дякуємо, що провідали нас. Але якщо ви хотіли намовити Ахмета на якесь погане діло, то даремно приводили. А зараз пора спати. Уже пізно.
Так безцеремонно вона попросила його за двері.
Не знаю, що зробив би Авд-ага, якби це сказав я, але тут навіть не скривився. Тільки почав переміщати довгі ноги й руки, ніби вони були не на своєму місці.
Мені здавалося, що він уже й раніше хотів був піти, лише не знав як, щоб це не скидалося на втечу або на дріб'язкове роздратування. Він обрав найбезглуздіший спосіб: подивився на мене, кивнув головою на Тияну й незграбно всміхнувся, мовби хотів сказати: бач, яка вона! І, вважаючи, що він таким чином благополучно вийшов із скрутного становища, підвівся, вдаривши себе по стегнах, і сказав, прощаючись (я подумав, що він глузує, але ні, говорив цілком серйозно):
— Приємно порозмовляли. Пробачте, коли що не так.
Нічого собі приємно — мовби палицями один одного молотили!
Але я б не сказав, що він пішов ображений. Хто зна, що проникло в його дубову голову, а що прошелестіло повз вуха.
А потім мені спало на думку, що він, можливо, відчув навіть повагу до нас за те, що ми не погоджуємося на підлість і відверто кажемо те, що думаємо. Можливо, бо Авд-ага жорстокий, але не зіпсутий, не знає милосердя, але нема в ньому й підступності. Це перероджена, спотворена людина з народу, яка оре й копає інакше, ніж його батько, але могло ж затриматися в ньому і щось людське. Якась зернина, якийсь осадок, якийсь туманний спогад. Але все це мої припущення, бо я не знаю, що може діятися в катовій душі.
Я провів його аж на вулицю, не знаючи, про що говорити з ним. Мені не хотілося ні підтверджувати, ні пом'якшувати сказаного.
— Дружина в тебе небезпечна, — сказав він, коли ми спустилися сходами на подвір'я. «Щоб вона не почула», — подумав я. — Тепер я знаю, чому ти не погодився. Через неї.
— Як через неї? Я вам відразу відповів, не радячись із нею.
— Ти б їй на очі поткнутися не смів, якби погодився. А я дивуюся: чому? Тепер сам побачив. Дякую богові, що не одружений. Але ж я тобі не сказав, чого приходив до тебе.
Вчасно, нічого сказати, згадав.
— Джемаль-ефенді звелів тобі передати, щоб ти завтра ополудні був у Беговій мечеті. І ще сказав, що ти помиляєшся, він зла на тебе не має.
— Чого мені бути в мечеті?
— Збираються знавці закону. Говоритимуть про того студента, Раміза.
— Що говоритимуть?
— От того не знаю. А Раміза замкнули у фортеці, чув про це?
— Коли?
— Сьогодні надвечір. Люди, перед якими він промовляв, схопили його. І передали органам влади. Ось так, приходь обов'язково.
Він пішов, але відразу ж повернувся.
— Коли я прийшов до вас, твоя дружина була не сама.
— А з ким?
— З Османом Вуком. Він вийшов з кімнати, як тільки я зайшов.
— Очевидно, мене шукав.
— Можливо, й тебе. Моє діло — сказати.
Він нікому не вірив, то де вже міг вірити жінкам? І застерігав мене, щоб я був пильний, але з цього боку, дякувати богові, я цілком спокійний.
Авд-ага зник у темряві, залишивши мене, прибитого звісткою про Раміза.
Раміз розповідав, як він тужить за домівкою, родиною, тепер його туга ще сильніша. Він ненавидів усіх авд-агів цього світу, а ще більше їхніх господарів, кликав знедолених на боротьбу з ними і мріяв про теплу розмову з друзями. І про дівчину думав. Напевне, зараз він у фортечній в'язниці, заплющивши очі, розповідає їй, як жорстокі люди волокли його сьогодні ввечері — не ті, що, як завжди, чекали його в мечеті, — і що він думає про них, і скільки він думає про неї, бо йому залишили тільки одні думки.
Тепер він самотній, жахливо самотній і, очевидно, згадує бажаного друга, може, й мене, може, його думка ширяє навколо моєї голови, я її не бачу, тільки здогадуюся про неї.
Не знаю, що відчуває він, але, мабуть, незатишно й гірко в нього на серці, чорна порожнеча, скільки оком сягнути, оточує його, він думав про кожного, а про нього не думає ніхто. Він, розтривожений, не спить, люди спокійно відпочивають.