А може, я помиляюся. Може, його чудове серце радіє, що він зробив, скільки міг; може, він вірить, що люди не сплять, тривожачись про нього, що зерна, посіяні ним, прокльовуються в їхніх душах; може, він упевнений, що якийсь інший Раміз стане на його місце й боротиметься за народне щастя. Не всі ж люди боягузи і думають лише про себе!
Він стояв у мене перед очима, наче яскравий вогник серед мороку цієї ночі, серед темені цього світу, і для мене на всій землі не було ближчої людини, ніж той майже незнайомий мені юнак.
Але все дарма, якщо я не можу допомогти ні йому, ні собі. Що б я не зробив, яскравий вогник перетвориться на попіл, а мій сьогоднішній біль стане лише сумним спогадом.
Плач стиснув моє горло: чому так важко жити на світі?
Тільки хай це залишиться в мені. Не можу знову хвилювати вже розхвильовану Тияну.
— Він сказав щось? — запитала вона, думаючи про Авд-агу.
І я буду думати про нього, щоб не думати про Раміза.
— Сказав, що ти небезпечна.
— Я, напевне, перебрала міру. Не треба було так різко розмовляти з ним.
— Чому не треба було? Ти йому сказала правду.
— Ні, ні, я надто різко розмовляла з ним. З мого боку це було нерозумно.
Даремно я переконував її, що вона мала рацію і що вона своїми словами збила Авд-агу з пантелику. Надто пізно я збагнув свою помилку: якби я дорікнув їй, що перегнула палку, вона б захищала свою позицію. Але оскільки я виправдовував її, то вона стала звинувачувати себе. Дорікала сама собі і водночас хотіла, щоб я її захищав, тоді в її серці залишиться пам'ять про те, що я в цю важку хвилину був із нею.
Потім вона відкрила мені, що я вже знав: їй згадався батько, якого, на свій сором, почала забувати, не знає навіть, де його могила, а колись їй здавалося, що помре від туги й болю за ним, тепер же рідко коли й подумає про нього, але ось згадала — і їй знову стало боляче. Кажуть, його вбив Авд-ага.
— Заспокойся. Не думай про це. А його могилу ми знайдемо. Я розпитаю селян.
— Навіщо? Він, коли ще жив, казав: «Як помру, все одно мені, де закопають».
— Поговоримо про це пізніше. А зараз спробуй заснути.
— Не можу. Я не повинна була так говорити. Ще більшу біду накличу на твою голову.
Вона плакала в моїх обіймах, охоплена лихими передчуттями.
Втираючи їй сльози, з якими виливався її біль, я втішав її легковажними міркуваннями про те, що передчуття не приносять нещастя, бо лихо приходить завжди зненацька. А зрештою… Нещастя нас переслідували, коли ми не мали за собою вини, то чому б їм не обминути нас, коли ми думаємо, що ми винні. Крім того, нещасть у світі більше, ніж провин, а найменше караються люди, які найбільше завинили, тож нам залишається лише пошкодувати, що маємо так мало вини. Але світ керується не розумом і не посіяними причинами, з яких би люди мали збирати врожай наслідків, а найбезглуздішими випадковостями, ми ж свої погані випадковості уже витратили, залишилися нам лише добрі.
І доки я отак розгортав свій заплутаний захист нашого права на щастя, словами заглушуючи думку, Тияна заснула, глибоко дихаючи, притулившись щокою до моїх грудей, звільнена сном від страху.
Не спали тільки я та юнак у фортеці на горі.
11. Не хочу думати про Раміза
І прокинувся я з думкою про нього, майже незнайомого, але для мене мовби єдиного знаного серед людей. Він піднісся над світом своїми стражданнями, якими наче спокутував усі наші лиха. Але жодного не спокутує, усі залишаться в цілості, а його жертва буде даремна. Що може зробити одна людина, що може сто людей? Один півень на мільйони сплячих. Навіщо його кинули до в'язниці? Могли спокійно дозволити йому, хай гукає, все одно ніхто не пробудився б.
Він знав, що його чекає? Чи він прагнув страждань?
Може, сподівався своїми стражданнями розбудити людей?
Не думатиму про нього, усе це марно.
Я пішов до пекарні по хліб. Пекарі весело перемовляються, жартують, сміються.
— Бачу радієте. Може, щось гарне чули?
— Ні, через те й радіємо.
— Які новини?
— Усе подорожчало, хіба це новина?
— Ви не спите вночі, а ночами всяке трапляється.
— П'яниці вештаються, злодії нишпорять, сторожі дрімають, коханці криються. У нас нічого не трапляється.
— Хіба нічого не чули?
— Усе, що буває вночі, стає відоме вдень. Будемо все знати.
Не хочу думати про Раміза.
Коли я повернувся, Тияна вже не спала.