Коли він сів, запала тиша.
«О чесний безумцю!» — подумав я схвильовано, не наважуючись подивитися довкола себе.
Коли він говорив, дехто розлючено схоплювався, гнівно заперечував йому, але суддя таких стримував рішучим порухом руки й спокійно дослухав хафіза Абдулаха до кінця. Звичайно, це не означало, що він погоджувався з ним, проте на його похмурому обличчі нічого не можна було прочитати.
Чому дозволив йому говорити? Невже він і справді такий поблажливий? Чи хотів показати, ніби кожному вільно говорити, що він думає? Чи, може, йому треба було, щоб нещасний чоловік повністю розкрив свою душу?
Може, й мене покликали з тою думкою, що я зопалу скажу щось таке, чого не слід говорити?
Я згадав вечірку в хаджі Духотини. Хіба хафіз Абдулах казав не те саме, що й я? Навіть дошкульніше. Страх проймав мене, доки я слухав його серед цього потривоженого, ображеного натовпу. Якби не суддя, хафізу Абдулахові довелося б ще гірше, ніж мені, — на шматки б його розірвали.
Не підводячись, суддя закінчив розмову, сказавши, що, незважаючи на окремі хибні думки, збори показали високу свідомість і виправдали його сподівання. Розбіжностей у поглядах не було, і ця згуртованість сприятиме нашим зусиллям, спрямованим на збереження й зміцнення всього, що священне для нас. Якщо цього не роблять ті, хто зобов'язаний це робити, то за справу візьмуться люди, які загальне добро ставлять вище від власного і які готові боронити істину від будь-яких ворожих посягань. Сказавши, що про цю розмову він доповість намісникові та іншому начальству, суддя подякував нам і відпустив усіх додому.
Виходячи, Мула Ібрагім непомітно кивнув мені головою, кліпнувши очима, й одразу відвернувся. Хіба після всіх отих погроз не стало ще небезпечніше признаватися до мене? Чи він гадає, що в цю хвилину мені особливо потрібна підтримка?
Я вагався, чи піти мені за ним, щоб розпитати, що він думає про ці збори, чи дати йому спокій, адже все одно він не посміє сказати того, що думає, а може, від страху й зовсім нічого не думає. Але, на диво, те, що він признався до мене, мене підбадьорило.
Щоб не штовхатися у вузьких дверях з великими людьми, я вирішив перечекати, доки всі вийдуть.
Перед мечеттю Джемаль Зафранія попрощався з суддею, низько вклонившись йому. Зустрів мене широкою усмішкою. Звичайно, він був задоволений зборами, хоча я не вірю, що він міг чекати чогось іншого.
— Що скажеш про цю розмову?
— Є розумні люди.
— Є, авжеж. А знаєш, я боявся, що ти почнеш виступати.
— Чого б я мав виступати?
— Звичайно, тобі шкода Раміза. Ти ж такий жалісливий.
— Шкода мені кожної людини. Хоч я й не згодний з Рамізом.
— Приємно мені це чути.
— Що буде з ним?
— За те, що він робив, належить смертна кара.
— А не можна просити помилування? Адже йому лише двадцять чотири роки.
— Ніхто йому вже не допоможе — ні начальник поліції, ні суддя, ні сам візир. Могла б його врятувати тільки одним одна людина.
— Хто?
— Ти.
— Я? Що це ти кажеш!
— Для цього я й покликав тебе.
Я подумав, що він насміхається з мене й Раміза.
Мабуть, він зрозумів це з мого застиглого обличчя й здивованих очей, бо поспішив пояснити. Ми друзі, я і цей студент. Гаразд, не друзі, але він нікому так не звірявся, як мені. Не треба лякатися, він знає, що ми розмовляли про звичайнісінькі життєві справи, і він саме це мав на увазі, коли згадав мене. (Усе йому розповів комендант Авд-ага — і це не дивно, дивно інше: що він мені повірив). Раміз іншим викладав свої погляди, мені ж розкривав свою душу. Тож я йому ближчий, ніж інші, і міг би йому сказати, чого інші не можуть. Він знає й те, що я не поділяю Рамізових поглядів. Власне кажучи, я й не маю ніяких поглядів, тільки сумую з того, що люди не ангели і на землі не може запанувати рай. І це добре, що ми не однодумці, бо Раміз із однодумцем був би суворий і неподатливий. Чи я помітив, що легше знаходять спільну мову люди, які думають по-різному, звичайно, якщо вони не вороги? Хіба ми двоє — він, Джемаль, і я — не доказ цього? Ось що треба зробити, якщо я бажаю врятувати Раміза. Раміз залишив глибокий слід у місті, язик у нього, видно, добре підвішений, наобіцяв багато, все одно йому нічого виконувати не треба, говорив переконливо, бо не дбав про обережність, і люди слухали його як посланця божого, часто запрошували виступати в різних місцях. І це не дивно, легше розбудити в людях зло і ненависть, ніж добро і любов. Зло привабливе, воно ближче людській природі. До добра й любові треба дорости; щоб дійти до них, треба докласти зусиль. А зло ми носимо в собі, як одвічну пристрасть, і воно може стати згубним, коли його виставити як єдине добро. Люди запам'ятали його слова і тепер переповідатимуть їх, повторюючи, як молитву, протиставляючи будь-яким труднощам і нещастям. Його слава зросте, бо в очах народу він жертва, а не злочинець. А треба, щоб він не був мучеником, щоб не залишилися зерна його слів, хоча, звичайно, час протверезить більшість обдурених. Ми повинні зірвати з нього ореол мученика, знищити посіяні ним зерна, щоб з них не виросла жодна бур'янина. Як? Дуже просто. Потрібно, щоб він сам зрікся того, що говорив. І я маю намовити його на це. Нікому іншому це не під силу.