Але як я з'явлюся Рамізові перед очі й запропоную йому, щоб зрікся усього, що досі говорив? Не те мене мучить, що він відмовиться, а відмовиться напевне, і не того боюся, що знову буду відданий на милість Зафранії. Це погано, але не найгірше.
Я не зможу, ніяк не зможу винести — навіть у думці я тут зупиняюся в глухій безвиході — не зможу винести його пойнятого жахом погляду, коли б я йому це сказав.
Що б я сказав йому?
«Жаль мені, але мене змусили, присилували».
Але якщо ми будемо не самі, якщо з нами буде стражник, я не зможу цього сказати, не посмію.
«Так було б для тебе найкраще».
Але він не прагнув, щоб йому було найкраще. А його погляд був би страшніший від будь-яких слів, сповнений сорому і образи. Сорому — за мене. Образи — за себе.
«І ти з ними, поете, що співаєш тільки для себе, як соловей? — мовив би його зневажливий погляд. — Я гадав, що ти людина. Думав, що маєш душу. А ти пропонуєш мені життя і ганьбу. Я можу вигідніше продати своє життя. Вони кращі за тебе, вони обіцяють мені смерть і чесне ім'я. Обіцяють добру пам'ять у народі. А ти хочеш, щоб люди плювали, коли почують моє ім'я. Ким би я став, послухавши твоєї поради? Ти сам би жахнувся! Будь-чим, тільки не був би людиною. Негідником, злодієм, вбивцею, катом. Якби я вбив себе, то чому не міг би вбити іншого? Якби я погодився, щоб мені зламали хребет, то чому б щадив чужий? Що б мене стримувало? Якщо людина не має ні честі, ні совісті, усе їй дозволено. Ні, я прийму їхню кару, вона почесніша від твого порятунку. А вибрав я цю можливість давно, ще коли тільки ступив на цей шлях».
Як можу я вимагати, щоб він зрадив свою думку? І я після цього міг би стати будь-чим, тільки не людиною.
Я думав, що люди роз'єднані, так воно і є насправді, але ось між ними знов утворюються нерозривні зв'язки. Шляхи наші перехрещуються, як заборсані нитки. Чи міг я навіть подумати, яка мука випаде мені через майже незнайомого юнака?
Якщо його не зраджу, знищу себе; якщо його знищу, зраджу себе.
Ні на одне, ні на друге пристати не можу, а третього нема.
Коли мені важко, тікаю в самотність. Коли мені ще важче, шукаю добрих людей.
Я завернув до контори Мули Ібрагіма. Він саме збирався йти на обід, помічників за перегородкою не було. Але я все одно говорив пошепки, за звичкою і особливо після того, що чув на зборах у мечеті.
— Кого мав на увазі суддя, коли говорив, що той не виконує свого обов'язку?
Я боявся, що Мула Ібрагім не відповість, але не запитати не міг. Він усе-таки відповів. Мабуть, я був надто пригнічений.
— Мав на увазі начальника поліції. Вони не люблять один одного. Отож і звалює на нього вину.
— Погрожував також іншим.
— Порядок нібито похитнувся — винен начальник поліції. Заодно й з іншими можна розрахуватися. Двох зайців убиває.
— Чому завжди погрожує? Хіба люди не досить залякані?
— Більше страху — більше порядку.
Якби в усіх стільки страху, як у Мули Ібрагіма, порядок був би досконалий. Та й у мені, їй-богу, його не бракує.
— Порадь мені, Муло Ібрагіме, вимагають, щоб я поговорив з Рамізом. Хочуть, щоб він зрікся своїх виступів. Тоді, мовляв, його випустять.
— Поговори, обов'язково поговори.
— Він не погодиться.
— Скажеш їм, що не погодився.
— Як я йому подивлюся в очі?
— Звичайно. Скажеш йому: моя справа тобі запропонувати, твоя — вирішувати. Все одно його вб'ють.
— Ти так думаєш?
— Зробили з нього страховище. То де ж його випустять?
— Муло Ібрагіме, з якою радістю я повернувся б назад на свою річку!
— І там би тебе знайшли.
Скрізь мене знайдуть. Порятунку ніде нема.
Удома я застав Махмута, він розтринькав усі гроші і знову ходить пригнічений.
Я все розповів Тияні і йому, відразу, ще в дверях, щоб не луснути.
Відповіді були цілком протилежні тим, яких я сподівався.
— Як би ти міг так образити людину? — обурився Махмут.
А Тияна:
— Залишиться живий, а це основне.
А потім поволі вони помінялися ролями, змінивши кожне свою думку.
Махмут шкріб заросле щетиною підборіддя:
— Звичайно, смерть — це не порятунок.
Тияна схвильовано роздумувала вголос:
— Він знав, на що йде, й не боявся. Як ти можеш умовляти його, щоб він зрікся сам себе?
Так ми нічого й не вирішили.
— О боже, — зітхала Тияна.
— От нещастя, — бідкався Махмут.
Але його непогамовна думка не могла задовольнитися наріканнями, вона шукала виходу:
— А якби ти захворів? Наїжся сирої картоплі, і жар у тебе буде, як при добрячій лихоманці. А я приведу Авд-агу, нехай переконається.